Слово Волині

Середа, 17.09.2014

Всі новини Волині на одному сайті

Обіймайтесь із... деревами!

Коментувати
3
15.09.2013

Наталка ШЕПЕЛЬ

Ви обіймались коли-небудь із деревами? Ні-ні, не тому, що земля йде з-під ніг після якоїсь веселої оказії.

А просто тому, що хочеться підійти й повільно провести долонею по шорсткій корі-шкірі. А потім обійняти й заплющити очі. І відчути, що воно, дерево – живе-живісіньке, і годі дозволити собі вирізати на ньому «Маня+Петя».

В такі моменти не раз із розумінням згадаєш Мавку, яка в розпачі кинулась захищати березу від Лукаша із його простою душевною організацією. Лукаш до Мавки дерев не обіймав, тож і шансів зрозуміти вищу на три голови, тоншу на сто глибин дівчину не від світу цього не зміг. Думаю, попросту не мав шансів.

У дерев, як і в людей, є свої цікаві, сумні й романтичні  історії. А загадайте-но лишень пісню про явора і яворину? А про калину? І про смереку. Про вЕрбу ясну, вербиченьку. Про клен. Про дубки, що схилились до купки... У кожного – свій характер.  Бо дерева, як казав у дитинстві мій син Івасик, «це такі багаторукі люди». А чого б і ні? З кронами-головами до неба, з корінням – у землі. Усе, як у нас.

У дитинстві в мене була подруга-однокласниця, теж звалась Наталкою.  І був у нас із нею один на двох... каштан. Ми, дві фанатичні обожнювачки песо-котячо-хом’яківсько-конячого довкілля, постійно знаходили на свої голови знедолених і обділених. З періодичною впертістю тягнули їх (крім коней) додому, знаючи напевне, що оселити цю найкращу в світі тваринку, цього «безподобного» і найпухнастішого у світі котика все одно не дозволять. І попри все тягнули, підгодовували, проливали сльози, зазираючи в їхні віддані, дитячі – у навіть дорослих, особливо собак – очі.

Либонь, любити вчилися...

Так от, якось на Великдень, коли вже всі поснідали паскою і побились крашанками, а день попереду обіцяв бути такий вихідний, такий довгий, ми пішли гуляти. І неподалік дому надибали вже не кота, не песика і навіть не коня. Каштан!!! Він мав на стовбурі величезну рану. Мовчки, як медсестри на фронті перед складною операцією, перезирнулись і пішли шукати бинти і глину. Замащувати «пораненого».

То була наша із нею таємниця. На цій любові до всього живого і сущого міцніла наша дружба.

Той каштан не загоївся аж до молодечого блиску. Але живий і досі. Буває, коли я проїжджаю мимо, то чогось там, всередині, тьохкає. Ми його не вилікували, а от він нам із подругою щось подарував. Може, оту категоричну неможливість надряпати на якомусь стовбурі «Маня+Петя»?

Люблю згадувати дерева мого життя. Клен на дідовому хутірському подвір’ї. А під кленом – глибоченна криниця. І батько спить поряд на дідовому кожусі. І все це – благодать і щастя.

Яблуню «Білий налив» у бабусиному садку. Вона в буквальному сенсі вигойдала мене на доморощеній – шнурівка плюс дощечка – гойдалці, вчепленій до гілля. До неї сестра ходила вранці по яблука, щоб повернутись у кімнату й висипати вкриті росою, пахучі колобки на теплу сонну ковдру. Чуєте, яблука, я так люблю про вас думати...
Багато, багато дерев було вже в мене.  З впевненістю людини, яка може ділитись тільки власним досвідом, закликаю обійматися з деревами. Хоч іноді. Хоч ненадовго.
На сьогодні не знаю більш вдячного слухача.

І вірнішого хранителя таємниць.

І мовчазного цілителя.

І ще когось дуже символічного. Чия присутність у нашому із вами житті до часу втаємничена)...

ЛВ

2013-09-15, 18:31:51

Наталочка... До мурашек... Спасибо. (Відповісти)

Н.Ш.

images/nouserimg.png

2013-09-16, 06:41:14

І вам дякую!!! )))))

Romy

2013-09-16, 11:42:12

!!! very good, Наталка)))) (Відповісти)