Слово Волині

П'ятниця, 23.06.2017

Всі новини Волині на одному сайті

Мої первоцвіти

Коментувати
0
09.03.2016

Андрій ОВЧАРУК

Уперше в житті я побачив крокуси неподалік від неба – значно вище за Говерлу, на підступах до «срібного озера» Тоба-Варчхілі в Грузії. Аж два довгі спекотні серпневі дні ми йшли вздовж бурхливої річки, шукаючи місце, де вона починається.

Натомість – знайшли весну.

Хто хоч раз був у горах, той пам’ятає це відчуття. Здається, що вершина поряд. Онде, за скелею. Ще цей ривок, якась тисяча кроків – і вона наша. Адже ми вже так довго деремося вгору. Коли нарешті піднімемося, я викручу з футболки щонайменше літр солоної води. Ну от, ніби прийшли. Майже вертикальна стежка м’яко переходить у горизонталь…

І збігає в затишну долину, вкриту свіжою травою. Бемкаючи дзвониками на шиях, обабіч льодовика вештаються корови. Стривайте-но, якого льодовика? А такого, що це ще не вершина – попереду стримить височезна стіна, під якою приземляється водоспад. Та сама річка, вздовж котрої ми йдемо два довгі спекотні серпневі дні, починається не тут, а на кілька сотень метрів вище.

Глухо гепаються на траву наплічники, за ними, ніби яблука, котрі в цей час уже падають вдома, сідають люди. 

– Обережно! – гаркає якийсь юний натураліст. – Крокуси! 

І справді, крокуси. Вони всюди. Маленькі пухнасті квіти жовтіють серед соковитої зелені. Їм байдуже до нашого літа, у них тут рання весна. 

А от у моєму дитинстві крокусів не було – були підсніжники. На клумбі під вікнами або в лісі. Вони найчастіше зацвітали вже тоді, коли нам, дітям, зима встигала набриднути й хотілося, щоб світ потеплішав. 

Було навіть щось на кшталт неофіційного змагання між нашими підсніжниками і підсніжниками під вікнами нашої тітки, котра живе через паркан. Чиї першими зацвітуть – той і молодець. Мушу визнати, я не завжди був молодець. І не кожного разу причетними до цього були ніжні первоцвіти.

Не буду брехати, що вже тоді було шкода життя цих тендітних квіточок, оберемок яких ми несли з лісу до школи напередодні Восьмого березня. Потім підсніжники сортували по букетиках. Хлопці дарували їх дівчатам, учителькам, мамам.

Підсніжники ще кілька днів жили у гранчаках із водою. А тоді пелюстки жовтіли, марніли, і те, що колись було первоцвітами, викидали.

Невже ми не знали, що ці квіти внесено до Червоної книги України, що вони потребують захисту та уважного ставлення? Знали, звісно. Чому нас не спиняли батьки і вчителі, адже кому, як не їм, було наголосити про вразливість цих квіточок? Дідько їх знає, чомусь не спиняли. Але кажуть, що спиняють зараз.

Востаннє я назбирав підсніжників років у двадцять. Було це з великої любові вочевидь. Адже виколупував з-під снігу серед весняного лісу я їх голими руками, а потім обережно віз сотні кілометрів. 

Дівчинка, якій вони призначалися, саме обідала, коли я, весь такий романтичний і закоханий, покликав її, аби їх вручити. Вона навіть поцілувала мене – вперше і, як виявилося, востаннє. Досі пам’ятаю, що відволік її тоді від оселедця під шубою.  Не можу сказати, що я розумію людей, котрим так бракує краси в житті, що вони ладні купувати букетики нещасних первоцвітів, аби згодом, коли ті зів’януть за кілька днів, без жалю їх позбутися.

Але я точно знаю, що немає нічого гарнішого за красу живого, котре багато місяців чекало тепла та сонця. І тепер, підкоряючись законам природи та генетичній пам’яті, намагається, як і кожний із нас, безперешкодно прожити маленьке, але своє життя.