Слово Волині

Понеділок, 23.10.2017

Всі новини Волині на одному сайті

Дочекалися!

Коментувати
0
20.03.2016

Андрій ОВЧАРУК

Це тепер мені набагато більш шкода живих істот, а в дитинстві на таке мало зважалося. Принаймні можна сказати, що з хрущів, кошенят та дерев я трохи знущався. Ну як знущався... Хрущів прив’язував за лапку до нитки, кошенят змушував підтягуватися на поперечині, а з дерев точив сік. Мається на увазі – з беріз. Власне, того дня, коли можна буде поновити давно висвердлену неподалік основи старого дерева дірку, забити нижче од неї жолоб із нержавіючої сталі так, щоб стікало у трилітрову банку, я чекав ще з лютого. 

На тому ж дереві в нас висіла шпаківня. Тому весна приходила кількома потоками одночасно. З голосами птахів, котрі щоранку аж задихалися – так раділи сонцю. З підземними водами, відфільтрованими через березневі стовбури. І з малопритомним розгардіяшем у голові. 

Давно вже немає старої берези на подвір’ї, а птахи і далі щовесни казяться, як і раніше. Та й шаленство в голові з роками тільки зростає, наче ентропія у світі. Це стверджує другий закон термодинаміки, і я не маю жодних підстав цьому не вірити. Найскладніше в такий час було дочекатися, щоби березового соку набігло бодай на кілька ковтків. Ага, дочекатися, ніби це можливо. Пантрував, доки на денці захлюпає, і куштував. Перший сік завжди дещо замулений і смакує березовими стружками. Отак стою під шпаківнею, сік – п’ю, а стружки – спльовую. І щасливий. Весна.

Тепер я її зустрічаю менш травматично для дерев. Але щороку дивуюся, бо відчуваю, як з весною починають ворушитися соки й у мені. Це може відчуватися зовсім по-різному. Морозом під шкірою, мурашками по спині, жаром у животі, ледь чутним постійним тремтінням у кінцівках, коли здається, що коливаються всі клітини організму і кожна – з власною амплітудою. 

Казати, що мені зриває голову в такі дні – це нічого не сказати. Може, хтось ще пам’ятає, як на звичайному – не електричному – чайнику танцює і підскакує кришка, коли той закипає. То оце ж і я так почуваюся навесні.

Якщо береза від весняного сокоруху брунькується і прокидається до нового життя, то мене просто штормить. Жінки ще навіть джинсів не знімали, ще масово не перейшли на панчохи й сукенки, на легкі куртки і пронизливі погляди, а я вже на все готовий. 

Залишилося хіба поновити давно висвердлену в серці дірку, забити нижче од неї жолоб із нержавіючої сталі так, щоб любов стікала у дбайливо підставлену трилітрову банку. І дочекатися, коли на денці захлюпає. 

Тоді стане бодай на декілька ковтків.
Çàãðóçêà...