Слово Волині

Четвер, 22.06.2017

Всі новини Волині на одному сайті

Незнайомці

Коментувати
1
02.04.2016

Андрій ОВЧАРУК

Днями в магазин туристичного одягу та спорядження, у якому частково минає моє життя, зайшов молодий чоловік трохи за тридцять. Десь як я, тільки чорнявий, нижчий, кремезніший і звати Ернесто. 

Доки вибирав собі спортивну сумку, ми встигли поговорити про те, як нестерпно часом буває дочекатися дня, коли завдаси на спину наплечника і на якийсь час позбудешся всіх зайвих думок. 

А за кілька годин він завітав знову. Приніс мені велику коробку плову. 

– Нехай день буде веселішим! – посміхнувся. – Бізнес у мене такий – готую плов. Смачніший плов я куштував хіба в Узбекистані. Його було так багато, що вистачило і на вечерю, і на сніданок. 

До речі, про вечерю. Коли я вперше повертався автостопом із Грузії, то дуже довго сиділи з подругою Владкою в авто на кордоні. Якраз на мені поламався сервер програми, котра фіксує всіх, хто залишає країну. У цей час наш водій-вірменин нервувався, а Владка жартувала з прикордонниками.

Зрештою, кордон ми таки перетнули під вечір, а висадили нас біля заправки вже в темряві. Та не встигли й кількох кроків ступити, як зупинилося авто і чоловік з сильним кавказьким акцентом промовив з дверцят:

– Давай суда садіс! Паєхалі! Вам куда? Нальчік? Я єду в Нальчік!

Ми ледве вмовили його потім висадити нас перед містом. Він не хотів залишати людей посеред дороги, збирався шукати готель або квартиру, щоб нас поселити. Проте від вечері відмовитися не вдалося. Саме був Рамадан. Чоловік відвіз нас до своєї тітки, а вона заставила їжею весь стіл. Потім обоє сіли навпроти, дивилися на нас і примовляли:

– Зачем нє кушаєшь? Кушай давай!

Так щастило далеко не кожного разу. Повертаючись із Байкалу, я заїхав до Омська. Велике місто-мільйонник, з річкою посередині. Чимось на Київ схоже. Через інтернет я знайшов ночівлю в спальному районі Омська.

Коли приплентався до під’їзду потрібного будинку і набрав код домофона, жіночий голос мені відповів:

– Какая еще ночевка?! Я сейчас милицию вызову!

Ніч у відділку мене не приваблювала. Я розвернувся і пішов туди, звідки весь вечір йшов із важкими думами. Тож спершу навіть не почув, як до мене заговорив зустрічний перехожий.

– Тебе негде заночевать? Пошли ко мне!

Міша, а саме так звали хлопчину, повертався з концерту пам’яті Віктора Цоя і привів мене у квартиру, яку він наймав разом з іншим чуваком – агресивним і зататуйованим гопником. Доки я тихенько діставав із наплечника причандали для ночівлі, той, абсолютно мене не соромлячись, кричав на Мішу в іншій кімнаті:– Зачем ты его сюда привел?! Он нас ограбит! Какого хера! 

А зранку Міша розповів мені, що в нього немає електронної адреси, але він знає, що десь у Сибіру є спільнота людей, котрі мріють про світ без грошей. Як і він. 

Втім, це не найхимерніша з історій. Якось зранку у Львові було зовсім цікаво. Я приїхав одним із тих потягів, котрі приходять задовго до початку руху трамваїв. Тому вирішив зустріти схід сонця на Високому Замку. Проте не встиг – вже біля пам’ятника Івану Федорову перші сонячні промені посипалися на бруківку.

Там, заклавши руки за голову й посміхаючись, лежав серед ранкового проміння літній, пристойно і чисто одягнений чоловік. Поряд із ним стояв портфель темно-рудого кольору.  Львів’яни на зупинці поводилися так, наче нічого дивного не відбувається.

А й справді, мені ж часом теж хочеться отак полежати. 

Ліка

2016-04-06, 14:27:12

Гарно! (Відповісти)