Слово Волині

Понеділок, 23.10.2017

Всі новини Волині на одному сайті

Одкровення від квітня

Коментувати
0
17.04.2016

Андрій ОВЧАРУК

2 квітня 
Побути трохи п’яним

Cьогодні одна із тих субот, коли чи то весна, чи робота вигнала з-під теплих ковдр не лише одягнених п’ятницею в зім’яті обличчя чоловіків, але й кумедних, бо ж таких пронизливо невиспаних, дівчаток. Нестерпна важкість недобачених снів лежить на їхніх повіках та надає їм усім якогось орієнтального шарму. На китайців сьогодні схожі роботяги та гіпстери, охоронці та секретарки, нацгвардійці та студентки – усі ті, хто сидить у метро, але й ті, хто притуляється до дверей, притулятися до яких аж ніяк не можна. Якби ж хоч вони робили своє lean on door у час пік, але ж ні – у суботу зранку до дверей туляться хіба сп’яну або від якоїсь назбагненної ніжності. Останнє і мені дає можливість та право трохи побути п’яним. Хоча, звісно, до дверей я не притуляюся, адже, заплющуючи очі, я притуляюся зовсім не до дверей.

4 квітня 
Гарненька дівчинка в метро

Гарненька дівчинка в метро глянула у мене з посмішкою, а як побачила, що я перехопив погляд, урвала швидше до ескалатора. Ну оок, думаю, підіймаюся, коли оце на виході вона стоїть і дивиться в бік дверей, побачила мене, посміхнулася, крутнулася на місці і знов рвонула кудись. Я вже навіть хтів наздогнати та перепитати, куди вона мене таким чином заманює, але, можна сказати, не встиг.Тепер стою і думаю: то була якась знайома, божевільна чи просто весна не лише мене так нагрібає?..

7 квітня
Про срібно-сивого чоловіка

Попереду мене турнікет метро минає високий, прямий, як із корабельного лісу, цілковито срібно-сивий чоловік у легкому, трохи вище за коліна пальті кольору кави з молоком. Такої, коли молока зовсім трохи, you know. За обличчя має щось середнє арифметичне між Кевіном Коснером, Клінтом Іствудом та Томом Харді. Хз насправді, бо я не надто знаюся на чоловіках та кінематографі.

Він, звісно, на півголови нижчий від мене, але у межах покриття його харизми то якраз я почуваюся хафлінгом та недомірком. І я відчуваю, як мідіхлоріани ворушаться у його крові.

Тож коли зараз я намагаюся пригадати серед знайомих, коли вдивляюся в обличчя всіх жінок у вагоні та на платформах, то не можу уявити собі жодної, жодної, котра б за ним не пішла.

Вангую, що він вам снитиметься відтепер.

11 квітня
Хто чим пахне

А от недільні люди в метро відчутно пахнуть. Звісно, і в усі інші дні вони пахнуть теж, властиво, дуже часто ще й не пахнуть. Але чомусь саме сьогодні я можу їхні запахи розрізняти. Ось симпатична жінка середнього віку тулиться до дверей, бо виходить на Контрактовій, і пахне шампунем, хтось пахне цукерками, хтось – яєшнею, а в когось парфуми аж надто пряні, чоловік у кепарику трохи не пахне громадською вбиральнею, руденька дівчинка в кутку вагона пахне молоком та медом, купа людей пахнуть вербовими котиками, хтось страшенно спокусливо пахне кавою (і я хочу сподіватися, що це ота кучерява білявка, а не солоденький гіпстер, що сидить навпроти неї з музикою в навушниках), сам вагон пахне станцією Героїв Дніпра, а в мені так до сліз бентежно пахне її мокрим після дощу волоссям.

12 квітня
Море ніжності

Коли раптово пригадуєш, як 26 років тому ходив із дідусем засівати 13 січня удосвіта, а рідні підказують, що за три роки до того саме дідусь навчив розрізняти літери, а першою з усіх чомусь була «ф»; коли застеляєш батьківське ліжко, бо їм завше ніколи, усе біжать кудись, біжать кожної миті десятки років поспіль; коли тобі дмухають на рану навіть після тридцяти; коли дві години не наважуєшся зняти з колін муркотливого кота; коли так нестерпно хочеш і водночас боїшся торкнутися до шовковистої шкіри; коли зоряне небо так затягує в себе, що відчуваєш, як відриваються ноги від землі; коли кожна хвилина триває Вічність, а відстаней не існує; коли сльози надто близько, аж треба кліпати так часто, щоб здіймався вітер (так-так, а ви далі гадайте, відкіля саме зараз той вітрисько за вікнами); коли повільно застібаєш замок жіночого чобітка; коли не знаєш, не можеш, забуваєш, як дихати, то «пробі!» кричати пізно – ти в морі ніжності. Вітаємо на дні.

13 квітня
Коли я не поспішаю

Мені подобається не поспішати, коли я не поспішаю. Повільно йти від метро дворами, задихаючись вишневим цвітом, пити каву так довго, щоб останні ковтки були вже не гарячі, але ще літні, так неспішно цілувати, щоб шкіра почала електрично потріскувати від бажання.

Але щоб повільно пройтися дворами від метро, задихаючись вишневим цвітом, щоб випити кави і дочекатися тих останніх літніх ковтків, щоб почати неспішно цілувати якомога швидше, часом можна і поспішити.

14 квітня
Всі вулиці та двори

Достатньо лише кількох теплих і сонячних днів, щоб світ зазеленів, зацвів, закульбабів понад край. Ще один такий день – і цвістимуть каштани, ще кілька днів – і стане нестерпно солодко дихати від акацій.

Так само досить навіть дрібки любові, щоб життя зажило кожною миттю. Бо кожна така мить і є любов, а любов триває аж ніяк не менше за вічність.
Навіть коли здається, що життя – це сльози, а сльози навесні – це щонайменше ціле море сліз...

Доки я не бачив снів уночі, хтось густо заплакав вишневим цвітом усі вулиці та двори. 
Çàãðóçêà...