Слово Волині

Субота, 25.05.2019

Всі новини Волині на одному сайті

Їм не можна сказати: почекай до завтра!

Коментувати
0
28.03.2016

Людмила Вознюк

Шановні читачі!

З огляду на актуальність життєвих проблем родин дітей з обмеженими можливостями здоров’я, відстоювання їх інтересів, а також спираючись на достатній життєвий і професійний досвід, буду висловлювати певні думки.

Розмову поведу про дітей з органічними ураженнями центральної нервової системи: дитячим церебральним паралічем, мовленнєвими, інтелектуальними та психічними розладами, вадами слуху і зору, епілепсією, раннім дитячим аутизмом, неврозами.

Сьогодні дітей цієї категорії називають дітьми з особливими потребами.

Чим же особливі ці потреби? Насправді лише тим, що вони вимагають створення особливих умов для задоволення загальнолюдських потреб. Кожне дитя прагне руху і радості, захисту і комфорту від своєї родини та позитивних емоцій, а ще - відчуття власної неповторності. Жодні найсучасніші реабілітаційні методики не можуть замінити батьківської підтримки та любові. Тільки безмежна любов, особливо любов матері, може формувати у дитини впевненість у собі, почуття власної цінності. Бо материнство і байдужість - несумісні, як несумісні байдужість і любов.

“Та чи може бути щасливою доля дитини, яка народилась і на все життя зостанеться інвалідом? Чи одне не заперечує друге?” – запитує Олег Романчук у своїй книзі “Дорога любові” (НРЦ “Джерело”, м. Львів). Відповідь старшого лікаря, який усе своє життя пропрацював з дітьми з особливими потребами: “Неповносправна людина може бути такою ж щасливою, і такою ж нещасною, як і кожна людина…” .

Часто від оточуючих можна почути: мені їх так шкода…

Або ж протилежна думка: наші люди недобрі та байдужі...

Хочеться сказати: духовна криза назріла і у нашій державі. Дитячу інвалідність сьогодні визнають проблемою більше соціальною, аніж медичною. Бо такі важкі недуги, як сліпота, цукровий діабет, ДЦП, розумова відсталість – не хвороби, а спосіб життя.

Отже, наше завдання – не зітхати і шкодувати про незворотнє втрачене, а заради соціалізації дитини, її самореалізації та подальшої гармонійної інтеграції у суспільство - розвивати та реалізовувати потенціал збереженого природою. 

Компенсаторні можливості дітей із обмеженими функціональними можливостями, як правило, великі. Позиція кожного з нас не може бути байдужою, позиція кожного з нас має бути свідомою, цивілізованою. Часто мами зізнаються: на їх дитину дивляться не так! Проте осудливі погляди сторонніх (часто надумані самою мамою) хіба не є свідченням позиції цієї ж мами в недалекому минулому? Іншими словами: судять (не судять) людей по собі. Як допомогти таким мамам і собі? Кожному з нас?


Дилема… Що скажете на це?

Çàãðóçêà...