Слово Волині

Вівторок, 25.06.2019

Всі новини Волині на одному сайті

Книжка-подорож: «Звичайник» незвичайний

Коментувати
4
02.12.2014

Жанна КУЯВА

Про роман Лілії Мусіхіної «Звичайник»

Із першого речення цього твору – «Сонце шкварило немилосердно» – й аж до епілогу, що починається: «Старець напівлежав, опершись на дерево. Світило сонце», – відчуття надзвичайного тепла і світла вже не покидатиме. Відчуття сонця над головою і гарячого піску під ногами супроводжуватиме впродовж читання. Із тої першої миті, коли дванадцятилітній Устимко зачув, як «щось невидиме і невловиме, як вітер, величезне й безмежне, як небо, кликало його в поле, в ліс, у дорогу», і він «брав у торбу лише кобзу, не набагато меншу за себе, і йшов», – ти йдеш за ним услід, провалюєшся у товстий шар пилу, приминаєш босими ногами густе й ласкаве сипуче вкривало, чуєшся стишено й утихомирено, мандруючи разом із цим малим аж до самого завершення роману. 
                        


«Звичайник» – книжка-подорож. У прадавнє ХVІІ століття. У вкраїнські традиційність і звичаї. У призабуту історію кобзарської культури. У народну пам'ять. У світ добра і сонця. У Царство Бога.

Крім цього, ця книжка – про подорож. Про мандрівку кобзаря і його поводиря. Про таке собі старцівство, яке – «не у вусах і не в бороді. Старцівство – це правду людям нести, нагадувати, хто вони і звідки. Допомагати, чим зможеш… між старцями сам Бог ходить», – як зазначає автор вустами незрячого героя.

«Звичайник» іще тому подорожній роман, що вісімдесят його відсотків авторка написала саме в дорозі.

Ім’я тернополянки Лілії Мусіхіної давно на слуху. То вона дослідила, написала й видала у світ шалено популярну етнографічну книжку про магію українців, то анонсує, що зібрала чимало польових матеріалів на тему тілесності й сексуальності в українській культурі, то стає позаштатним кореспондентом «National Geographik Ukraine», то вражає активністю й нежіночою войовничістю і безстрашністю під час Майдану, а нині – волонтерською допомогою воїнам АТО.

За роман «Звичайник» Лілія Мусіхіна отримала нагороду на «Коронації слова-2014», посівши четверте місце у десятці найкращих. Лише після того, як рік пропрацювала над твором, дізналася, що тему вкраїнського кобзарства висвітлює у своєму фільмі «Поводир» відомий режисер Олесь Санін, – саме тепер кіно в прокаті й має шалений успіх. «На однакові струни ми, мабуть, налаштувалися», – прокоментувала збіг Ліля в одному з інтерв’ю.

Отже, що таке «звичайник»? Авторка не раз розповідала, що так називається перша устиянська (від слова «уста», себто передана з уст в уста) книжка. Всього устиянських книжок – дванадцять. Вони – про мандрівне братство, сліпецькі мандрівні цехи. Але до нас ці книжки не дійшли, та й взагалі, чи були вони, – питання. Проте міфи про них є і письменниця ними скористалася. Крім цього, роман називається «Звичайником», бо маленький старчик Устимко вивчає звичаї кобзарського товариства і знайомиться зі світом, зокрема, й праведним.

Попри однолінійність сюжету – от Устимко пристає до старця Мартина і тривають протягом роману їхні багатокілометрові піші мандри, а в тих мандрах стаються всілякі трапунки, відбуваються зустрічі і знайомства, не стихають мудрі й філософські розмови, лунають старосвітські пісні, промовляються молитви, звучить музика кобзи, творяться добрі діла і дива, – книжка аж ніяк не видається нудною чи простою, навпаки зацікавлює, а що ж далі буде з малим і літнім старцями, кому наступного дня вони прийдуть на поміч, від чого вбережуть тих чи тих селян, від кого відженуть біду чи хворість, із ким заведуть бесіду, котру на черзі мудрість світу осягнуть і нам простими словами передадуть.

Бо мова у творі чудова. Колоритна, але не кучерява, багата, але не перенасичена художніми вивертами й словесними хитросплетіннями. Речення у «Звичайнику» здебільшого прості, але мудрі, короткі, але глибокі. У цілому проза Лілії Мусіхіної скидається на раритетний виріб, що приваблює мистецькою цінністю, диханням старовини, сакральним змістом, якісним натуральним матеріалом. Такі речі ми називаємо справжніми, навіть живими. Тож і роман «Звичайник» віддає правдивими світлом, щирим словом, доброзичливою аурою, нештучними персонажами, яким віриш, яких чуєш серцем, і з якими проживаєш цілі життя.

У творі Лілії Мусіхіної дні спливали, «налиті по вінця працею», а вечори минали «з теплою маминою казкою, вигрітою на печі або коло грубки». Тут «пошепки, самими лише верхівками крон, про щось перемовлялися дерева», а «дощ, затяжний, довгий, як лірницька пісня». А ще (моє улюблене, –  Ж.К.) «розмотаним сувоєм полотна стелилася під ноги дорога, сивим, не відбіленим…»

Коли дід співав на кобзі, то «не було в цих звуках нічого випадкового, негарного і нещирого, бо цю пісню виконували десятки, а, може, й сотні кобзарів, лірників, і кожен відшліфовував її, перетворюючи на диво, що змушувало душі всякого, хто її чув, тріпотіти і співати... Він учив жити й учив умирати…»

Казав, «будеш знати звичай народу і розумітимеш його, – зрозумієш його душу. А коли знатимеш душу народу – знатимеш і душу людини, бо ж нема в світі жодної людини без народу, як нема людини без батька-матері…» А ще зауважував: «Коли очі сонця не бачать, то ще зовсім не означає, що й серце незряче».  І додавав перегодя: «Не все очі бачать. Багато є такого, що тільки серцем побачиш…»

Мудрість діда Мартина ненав’язлива, природна. Секрет у тому, що сам старець був непростим, адже Бог – він такий, «не прийде і не скаже прямо, хто він, а сховається серед жебраків, сліпців, серед найупослідженіших…» Врешті стане зрозуміло, ким був насправді дід Мартин. Письменниця у своєму творі порушує теми пошуку не тільки Бога християнського, а бога народного апокрифічного. Себто ідея твору – пошук народу, пошук отого вкраїнського, що нас об’єднує, тримає разом, визначає і вирізняє серед інших народів. Це той світ, який маємо берегти, та душа, що її маємо плекати…

…І йшли вони з допитливим Устимком «від села до села. Несли людям Боже слово і правду, лікували покалічені душі, котилися перекотиполем від хати до хати, від церкви до церкви, від корчми до корчми… Надовго ніде не затримувались – на них чекали всюди». Так, як і будь-якому читачеві, чи то підліткового віку, чи літнього, стане цікавою, корисною і зрозумілою книжка Лілії Мусіхіної «Звичайник» про незвичайного, навіть надзвичайного старчика-кобзаря.

І ще дуже хочеться, аби ця книжка вийшла у звичному книжковому форматі, з твердою палітуркою, виразною обкладинкою, цупким папером, аби можна було купувати її як дарунок. Бо вона того варта.

Світлого всім читання!

Ліля

2014-12-02, 12:05:04

Дякую! (Відповісти)

ДДД

2014-12-03, 11:24:28

Ліля! Ви якесь диво... читаю і стежу за вашою діяльністю - хай Бог вам дає сил! ШВидше повертайтесь до книжок!!!!! Ви талант і просто унікальна людина. Жанні Куяві респект за подорож по Незвичайнику! (Відповісти)

ЖК

images/nouserimg.png

2014-12-03, 12:15:51

Дякую за добрі слова! За те, що читаєте й стежете за життям і діяльністю наших неймовірних українців, таких, як Ліля Мусіхіна. Вона вже ввійде в історію України. Бо таких, як вона, одиниці.

Інна

2014-12-05, 12:23:56

Дякую за чудовий текст. Прочитала - і ніби відчула оте сонце всезігріваюче... (Відповісти)

Çàãðóçêà...