Слово Волині

П'ятниця, 14.12.2018

Всі новини Волині на одному сайті

Виступаючи проти репресій, готовий звернутись до Президента

Коментувати
4
15.12.2013

Василь СЛАПЧУК

У шкільному віці, на сьомому році навчання, зі мною трапилася невеличка халепа. У класі висів портрет Леоніда Ілліча Брежнєва (головний бос країни з назвою СРСР, - ремарка для зовсім молодих). Висів собі та й висів. Але, здається, розхитався цвях у стіні, і ми побоювалися, що він звалиться кому-небудь на голову. Я зняв портрет, але цього мені видалося замало, я поставив його у кутку на видному місці, перевернувши донизу головою. Мені здалося, що це, як тепер кажуть, прикольно. Клас якраз збирався на шкільну ділянку, полоти буряки, ми були із сапками. Один із моїх однокласників, Вітька Гула, вгледівши портрет у кутку, ткнув у нього пальцем і дико зареготав. У цей час до класу зайшла Людмила Юхимівна, керівник нашого 7-Б. Спочатку вона заціпеніла, потім, виставивши перед собою сапку, мовчки, із перекошеним лицем рушила на Гулу. Виглядало так, наче вона йде його вбивати. Вітька страшенно перелякався, задкуючи белькотів, що це не він зробив. Однокласники мене не видали. Пізніше на класних зборах моя сусідка по парті, відмінниця і активістка, поставила питання руба: «Нехай встане той, хто...» Я встав і зізнався. Кінець історії. Лише пізніше я збагнув, чому так дивно повелася ця загалом добра і врівноважена жінка. Вона пройшла фашистський концтабір, либонь, і від радянської влади добряче натерпілася, принаймні чітко собі уявляла, що за собою може потягнути така невинна дитяча витівка із портретом вождя. Я досі пам’ятаю спотворене жорсткою гримасою обличчя вчительки, перелякане лице однокласника... Люди роками жили смертельним страхом, і страх цей передавався від покоління до покоління, мінялися лише його форми, залежно від парсун вождів і ступеня радикальності неминучого покарання. Якщо правда (я не маю змоги перевірити цих чуток), що в моєму рідному Горохівському районі напихають учителями автобуси і везуть до Києва на антимайдан, то це виявлення того ж страху, і у влади, яка це організовує, і в людей, які на це погоджуються.

До цього екскурсу у «приватну» й не тільки історію спонукало мене ось що. Через Facebook до мене звернулася незнайома мені пані і попросила заступитися за Майю Москвич (з котрою ця пані також незнайома), яку прокуратура намагається притягнути до відповідальності за «хуліганські дії, пов’язані з наругою над портретами президента Віктора Януковича». Я, по правді, не знав про що йдеться. Стежачи за головними подіями на столичному Майдані, якось випустив із виду наші містечкові розборки. А саме так це виглядає. Бо коли екс-губернатор нашої області та екс-мер нашого міста (підкажіть мені, будь ласка, якими здобутками на користь громади вони відзначилися на своїх посадах) на чолі (чи в ряду) активістів вламуються до адміністративної будівлі, то це радше нагадує провокацію. Яка мета цього вторгнення? Це заздалегідь провальна акція. Провальна, навіть якби Борис Клімчук та Володимир Войтович зустріли їх хлібом та сіллю і добровільно передали владу. Це все персонажі із нашого світлого минулого. Я розумію, що народ довели до межі, що терпіння у людей не безкінечне, але все, що ми робимо, ми повинні робити усвідомлено, чітко розуміючи, яка кому користь і яка кому шкода від наших дій. Якщо ви понівечите портрет Януковича, не треба сподіватися, що це якось позначиться на його організмі і він подасть у відставку за станом здоров’я. Виникає класичне запитання: навіщо стільці ламати? Емоції та гнів (наразі цей гнів умотивований) потрібно скеровувати у конструктивне русло. Із будь-якою офіційною владою дуже складно боротися, не переступаючи країв правового поля. Влада ж, прикриваючись законом, може чинити страшні злочинства; радянська історія – найкрасномовніше свідоцтво цього. Теза, що «єдиним джерелом влади в Україні є народ» – це лише риторика, народу не видається посвідка. Люди мусять довести, що вони народ. Для влади ми – біомаса (у тому числі й прихильники влади). Народові потрібно повернути почуття власної гідності та єдності. Мені здається, на київському Майдані саме це і відбувається. Майдан постає як третя самостійна сила (дві перші – влада й опозиція). Майдан самоорганізовується. І такого роду самоорганізація мусить перенестися, поширитися по всій території України. Тільки це може вивести нашу країна на якісно вищий рівень. Судячи із тих рокіровок (опозиція у владу, влада в опозицію), які ми мали змогу спостерігати в минулому, зараз мало просто поміняти уряд чи навіть президента, потрібні кардинальні зміни у ставленні влади до народу і народу до влади. Знову ж таки, Майдан, який живе і діє осмислено і самоорганізовано, є для нас прикладом. Які сподівання можемо покладати на дострокові вибори (президентські чи парламентські), якщо не відбудеться змін у головах, люди підуть на вибори з тією ж покірною приреченістю, з якою зараз сідають до автобусів і вирушають не антимайдан.

1992 року актор Іван Гаврилюк дебютував картиною «Чотири листи фанери», найцікавіший фільм прологом та епілогом. Суть така. Колгоспні збори. Голова повідомляє, що начальство у вигляді заохочення трудових успіхів виділило тисячу карбованців і треба вирішити, як їх потратити. Хтось каже, що треба купити трактора, хтось – корову... А один дядько, що куняв осторонь, стряс дрімоту й подав пропозицію: «А давайте ми на ці гроші купимо чотири листи фанери». Це пролог. А ось епілог: голова запитує: «А навіщо нам фанера?» Дядько ж відповідає: «Побудуємо аероплан і полетимо... кібені матері».

Це один шлях. Ми будуємо аероплан і летимо. Другий шлях. Ми пакуємо в аероплан усіх тих, хто нам заважає нормально жити і відправляємо в політ. Якщо ми будемо об’єктивними, то виявиться, що летіти доведеться знову ж таки нам самим. Не треба сприймати владу як причину наших бід. Подивіться на неї як на наслідок нашої життєдіяльності. Це ж ми привели цих людей до влади, ми їм потураємо, ми їх утримуємо... Якщо не конкретно ми, то інші громадяни нашої країни. Розширяймо межі майдану. У мирний і доброзичливий спосіб. Це дасть наслідки.

Щодо Майї Москвич. Та й усіх інших, хто потрапив і ще потрапить під репресії. Вживаю саме цей термін, бо очевидно, що владі йдеться не про верховенство права, а зведення рахунків. Утім, треба визнати, вигадувати їм нічого не доведеться. Не треба бути юристом, аби здогадатися, що такого роду дії підпадають як мінімум під статтю за хуліганство. Хочу відповісти пані, що звернулася до мене, аби я відреагував на дії прокуратури у своєму блозі. Я готовий, як вона мені пропонує, написати листа чи звернення навіть до самого Президента з проханням (з вимогою – звучало б революційніше), і все ж – із проханням не піддавати людей кримінальній відповідальності за дії, що у силу певних причин і обставин переходять рамки мирного протесту. Революція все-таки – явище стихійне і не цілком контрольоване. Зрештою, існує таке поняття як амністія. З Боку Президента цей жест гуманності був би широким кроком до правдивого діалогу. Пам’ятаємо, що Президент простив івано-франківського студента, котрий посягнув своєю хуліганським вчинком не просто на портрет, а безпосередньо на особу пана Віктора Януковича. Готовий також звернутися до нашого губернатора Бориса Клімчука, з проханням передати цього листа Президентові. Мені доводилося критикувати губернатора у письмовій формі, напевне, я і зараз міг би висунути ще купу претензій до нього, але загалом моя суб’єктивна думка така, що фігура пана Клімчука, з огляду на характер нинішньої влади, цілком прийнятна для Волині. Переконаний, було б гірше, якби прислали якогось чужинця регіонала, який взявся б вибивати з нас бандерівський дух усіма можливими способами. Принаймні, до честі нинішнього губернатора, він не взявся «ставити мене на місце» за критику, як це було, скажімо за губернаторства Анатолія Француза, коли мені телефонував із облдержадміністрації заступник і брався мене шпетити (була така притичина): як це я смію, що я собі дозволяю і т. д. і т. п. Повторюся, це моє суб’єктивне судження.

Насамкінець: цю владу ми повинні перемогти розумом. Це їхнє слабке місце. І єдністю. Це наше слабке місце. Але Майдан показує, що й проти цього привитого нам ґанджу, існують ліки. Наш шлях – шлях самоорганізації і самоусвідомлення, інакше ми завжди залишатимемося гарматним м’ясом для якихось босів, не залежно від влади вони будуть чи від опозиції.

Александр Манолов

2013-12-15, 15:17:49

Пронести портреты Януковича вниз головой ...Как бы избранного ... типа ... президента ...Не самый удачный вариант борьбы за европейские ценности. Но пронесли , да и пронесли. - По приколу - как выражаются юные интеллектуалы . Не пойму только - почему вместе с Майей не дергают весь наш депутатский нафталин , который призывал к решительным и остальным действиям , включая замену Климчука и всех прочих (а на их место , значит , всех "бывших" и остальных - по принципу "кто сильнее хочет") Одни потолкались с мегафонами на Театральной , а других - к ответу ? Как - то не очень дружно получается... (Відповісти)

Богдан

2013-12-16, 19:53:37

Александр Манолов,полностю с вами согласен! (Відповісти)

Наталя Камишникова

2013-12-16, 22:19:14

Дякую, пане Василю. (Відповісти)

Наталя Камишникова

2013-12-18, 11:45:17

Пане Василю, схоже, справді час звернутися до президента. Суд відбувся, рішення таке ж недолуге, як і прокурорське обвинувачення. Дівчину на 2 місяці обмежили у правах. За Шибу якось я переживаю менше)). А от Майя утнула це щиро, без політиканства. Ваш текст жваво поширюється через Фейсбук. Та самої громадської реакції тут замало. Даруйте, що "незнайома пані" забирає ваш направду дорогоцінний час. (Відповісти)

Çàãðóçêà...