Слово Волині

Субота, 24.08.2019

Всі новини Волині на одному сайті

Розберімо собі по згадці...

Коментувати
3
19.02.2015

Наталка ШЕПЕЛЬ

Часом буває так: ти кажеш своєму серцю: «Цить» і примружуєш очі, проглядаючи стрічку новин. Ніби заздалегідь обороняючись щитом вій від шквального вогню інформації. Вона стріляє  звістками про смерті й каліцтва, наступаючи на горло твоїй вірі у те, що світ влаштований справедливо. Так по-дитячому кортить, щоб розплата за  злочини сьогодні настала негайно. Але для історії роки – як для вічності людське життя – пил. Повільно крутиться її колесо. І твоя участь – добрати своїх обертів і при цьому бажано не втратити глузду. 

Минув рік, і тепер котики і чудові дрібнички – наче з іншого життя. І ти ностальгуєш за ними, як за старим ведмедиком з твого дитинства. Але тримаєшся. Бо оплакувати кожного, про кого читаєш, часом нічим. Якась така космічна порожнеча всередині. І ти так не хочеш, щоб люди перетворились на статистику, живі люди з їхніми історіями народження, сімейними фото і святами. Дітками, які солодко пахнуть і засвічують на безіменній десні у безсонну ніч ріжок першого молочного зуба.  З дідусем і бабусею як запорукою підтримки й підказкою, що ти все ще дитина. З веселим собакою і новорічною ялинкою під стелю. Я не хочу, Господи, щоб ці історії вміщались у риску між датою народження і смерті.

Але вони вміщаються. І така від цього вселенська печаль... 

А рік тому... Кров, здавалось, загустіла й ходила по твоєму тілу, повільно обпікаючи судини й артерії. Так це було боляче, ніби хтось прокладав у тобі асфальт. Тіло снувало по редакції й намагалось зробити номер «Слова Волині»  у вівторок 18 лютого, який мав вийти у четвер, 20 лютого.

Тим часом подруга в Києві збиралась на Майдан, де вже на всю стріляли. Вона лишила коротке повідомлення в мережі, а здавалось, що попрощалась назавжди. І від тієї репліки, мовляв, іду, бо не можу бути вдома, коли всі там – асфальт у тобі ворушився сльозами. Поки на ту сіру площину  не впали перші загиблі, і записали у твою пам’ять свої обличчя. І свої імена. І свої історії...

Минув рік, і всі довкола кажуть про те, що загиблі тепер – статистика. Плакати нічим. Я майже погодилась. І аж раптом сьогодні в соцмережі – фото хлопця в камуфляжі з ангельськими очима і віршовані рядки невідомої мені  Людмили Чайки:

«Довкола ніч… а мав би бути ранок… Яскравий спалах… в грудях так пече…. Ні… не болить вже… лиш страшенна рана. І хтось мене торкає за плече…. То Ангел мій… Від нього стільки світла… І дивина… Я бачу увесь світ… О, як красиво Україна квітне, І я над нею лину у політ…» Чому Бог забирає найкращих? Лісовенко Діма м. Суми».

... Якщо ми розберемо імена цих хлопців, вирази їхніх облич на фото, як прийомні батьки осиротілих дітей із сиротинця. Якщо кожен – хоча б по одному – то молитви за них (сукупно з їхніми рідними) зіллються, як голоси в телефонній слухавці, десь у позаземній площині.

І вони відгукнуться до нас. 

Не статистикою. А живою сутністю звідти, де «любов ніколи не перестає». 

P.S. Незнайомий мені Діма Лісовенко. Я тебе ніколи не забуду...

ДІ

2015-02-19, 20:09:49

Дуже! (Відповісти)

Таня

2015-05-17, 10:19:56

Діма був найкращим моїм другом, він був найщирішою людиною в світі, мені так тебе не вистачає, життя зупинилося без тебе, сльози душать, страшенна біль в серці. Пам’ятаю назавжди. (Відповісти)

Cлово Волині

images/nouserimg.png

2015-05-17, 17:12:45

Таких не забувають. Навіть незнайомий - він якийсь незабутній.... Дякуємо за відгук.

Çàãðóçêà...