Слово Волині

Субота, 24.08.2019

Всі новини Волині на одному сайті

Вазон

Коментувати
2
22.03.2015

Наталка ШЕПЕЛЬ

У різних людей – різна самотність. 

Люди здебільшого її бояться (йдеться не про здатність залишатися сам-на-сам із собою на кілька годин).

Але маю на увазі той особливий стан, коли її з тих чи інших причин залишають інші люди. Тобто не знаходяться поряд.

Стаючи самотніми, одні несуть цей хрест. Інші зводять цим станом і себе й інших, тим самим відштовхуючи останні крихти людської участі. Хай і чужої.

Щовесни тепер згадую свою тітку. Таку чепуруху в завжди чистому фартушку. Коли не стало батька, а за кілька літ і чоловіка, вона лишилась зовсім сама. Діток Бог не дав.

Пам’ятаю той день, коли ми з сестрою приїхали напередодні сороковин, щоб допомогти з приготуванням. Сонячний день, ми заходимо на подвір’я, – а вона сидить на лавці під хатою. У чорній хустині на тлі білої стіни. Одинока. Сама. 

На перших порах їй було лячно спати у великій хаті з трьох кімнат – із добротними меблями, привезеними колись із Сибіру, де довелось попрацювати на фабриці й остаточно підірвати там своє жіноче здоров’я. Зі зворушливими картинами, обрамленими рушниками. І моїм улюбленим круглим столом, який розкладали у великі свята. І виглядало все так шляхетно, гамірно, рідно. 

Залишившись самотньою, вона перебралась у малюсіньку кухоньку, де стояло біля грубки ліжко. І спала біля віконця. Пурхала по хаті, коли ми приїздили. 

А ще вона завжди сама собі варила. Коли б ти не нагрянув до неї, серед якого будня-полудня – була свіжа страва, так, наче вона завжди чекала гостей. Варила навіть тоді, коли вже не було в господарстві поросяток. І тоді коли лишились самі курочки, які звикали до неї настільки, що їх можна було брати на руки й гладити, як котиків.Готувала, коли не стало веселого Барсика. І коли пішов з її хати останній кіт (а вони до неї липнули навіть сусідські).

Вона завжди мала чистого фартушка і чисті полотняні рушники. Городи – до останнього. 

Такою була її самота. Яка, звісно, завдавала житейського і господарського клопоту, але ніколи не лягала могильною плитою на нас, її родичів.

А потім вона захворіла. І не хотіла покидати свої сніги, які часом підмітали її хату так, що годі було вчинити двері. 

Але ми того року таки забрали її до міста. І перед кожним виходом із хати, коли треба було їхати до лікарні, вона ставала молитись до ікон. Повністю і цілком покладаючись на волю Божу. 

Пригадую, як ми з сестрою і мамою доглядали її в Боголюбах. Надворі, попри весну, стояв собачий холод. І на душі було так само пронизливо. А їй якогось дня стало краще, і вона все згадувала, як там її хата без неї.

А потім виразно глянула на нас і мовила: “Поїдете за кілька тижнів до хати – заберете вазон”. 

Чомусь той вазон – старий “різдвяник”, який рясно прикрашав підвіконня її хатини в найтемніші, найхолодніші, найсамотніші зими – не йшов мені з голови, коли її не стало в день сміху – 1 квітня.

Ми поховали її в Страсну П’ятницю 2010 року, напередодні Пасхи.“Заберете вазон....”, – згадується тепер мені у квітні.

Світлана

2015-03-23, 00:47:05

Щемливо... як саме життя. як самотність... така знайома (Відповісти)

Ірина

2015-03-23, 17:25:19

самотність... але така ДОСТОЙНА! (Відповісти)

Çàãðóçêà...