Слово Волині

Середа, 18.09.2019

Всі новини Волині на одному сайті

Хочу бути конюхом

Коментувати
0
23.04.2015

Наталка ШЕПЕЛЬ

Мого батька, коли був дворічним, ударив кінь. Та так, що після інциденту його, маленького, довелося доправляти в районну лікарню з розтрощеним носом. Але цей факт ніяк не знищив приязного батькового ставлення до коней (ну ясно, малий був, не пам’ятає болісних подробиць). Але історія про любов до коней у нашій родині бере початок саме з батькової дитячої пригоди.

Я перейняла це захоплення теж у дитячому віці і на запитання, ким хочу стати, впевнено відповідала: «Конюхом».  По телевізору, який перемикався винятково вручну, бо про дистанційне тоді ніхто й гадки не мав, – «виловлювала» всі можливі фільми, де героями були коні. Іноді жертвуючи сном і вивченими уроками. З моїх дитячих журналів вирізані були всі історії про кентаврів – диких смертних істот з головою і торсом людини на тілі коня. О, з яким завмиранням серця я летіла до поштової скриньки, яка на ту пору ламалась від кореспонденції, щоб на кілька годин зануритись у світ прекрасних і гордих тварин. Зараз розумію, що це і було воно – щастя!

Бажання стати конюхом вилилось у збір колекції обгорток від шоколадок із зображенням коней, календариків, настінних календарів. Ба навіть щоденника, де я писала свої потаємні мрії. Звісно, він був знайдений рідними, які жартома порадили не йти вчитися їздити верхи і доглядати коней, «інакше від довгого сидіння в сідлі ноги виростуть нерівними».

Дитяча мрія, до пори, лишилась у нескладному почеркові на сторінках особистого щоденника. У снах. І постійному намаганні погладити розумну морду за першої-ліпшої нагоди. Особливо в селі, де вони сумирно і багато працювали. І з обережною вдячністю брали з долоні теплими м’якими губами хліб чи цукор. 

Коли минуло трохи більше, ніж двадцять, я таки навчилась їздити верхи, – благо, рівні ноги доти виросли остаточно))). Вчились на арабському чистокровному, білому розумникові, який мав циркове минуле. 

Яким же було моє здивування, коли разом із колегою, таким же, як і я, фанатом коней, ми якось поїхали робити матеріал в одне село. Хлопець з Кабардино-Балкарії, який одружився з волинянкою, показав своїх непородистих коней. Блискучі від догляду, – вони теж тягали плужок, але не мали того втомленого вигляду, як робочі коні в інших господарів. Їхній  же господар, доглядав їх, незважаючи на жінчине бурчання, як королів. Сп’янівши від щастя бачити таке ставлення, я попросилась проїхатись на одному верхи по селу.  Діло було за два тижні до мого весілля. Їхала без сідла, й ніхто не попередив мене, що коли на шкіру, де є рана, потрапляє кінський піт – гоїтися вона буде довго й болісно. Тож виходила заміж, маючи довгу темну смугу на лівій нозі, яка часом ні-ні, та й привидиться у сні. 

Як спогад. 

Чи як запрошення?
Çàãðóçêà...