Слово Волині

Середа, 18.09.2019

Всі новини Волині на одному сайті

Про матерів і війну

Коментувати
1
08.05.2015

Наталка ШЕПЕЛЬ

Тепер багато думаю про матерів. Тих, на чию  долю випало проводити своїх синів на війну.

Уже матерів сьогоднішніх. 

Хто б міг подумати? 

Хто б міг уявити?

Ось вона дізналась, що його забирають, чи йде він сам, добровольцем. Їй на кілька секунд бракне повітря. За цю коротку мить вона перероджується з просто матері хлопчиська, який часом якщо і обіймає її – то незграбно,  сором’язливо, – на матір солдата. 

Вона дізналась – і отримала шпичку в серце: пряме таке, тонке і точне попадання, яке сидітиме там до його повернення додому. Буде вовтузитися і нити, – залежно від новин. Буде реагувати на погоду, його листи чи дзвінки, випадкові розмови, співчутливі погляди сусідок,  щебетух-однокласниць. 

На перших порах вона чесно обіцятиме собі не плакати. І, поки він вдома, їй здаватиметься, що все це – сон. Ось завтра прокинеться, а він вдома – похропує в ліжку, розкинувшись вільно, спокійно і щасливо, як у своєму ще зовсім недалекому дитинстві. 

Вона шукатиме захисту в молитвах до Богородиці й збиватиметься із давно завчених слів на свої – особисті, особливі. «Хай із ним все буде добре, Матінко-Заступнице... Закрий... Захисти... І охорони. І спаси... Будь з ним поряд, як була із Сином своїм у часи Його найбільших випробувань. Укріпи мене....».

Тепер вона знає, як це – мати ватяні ноги. Коли йдеш, наче снігова баба – холодна і глуха до світу. Пересуваєшся, а ніг не чуєш. Це правда, він йде на війну. Завбачливо зазирає у вічі й намагається втішити все тим же незграбним пригортанням. Невдало жартує. Грається із псом. Лоскоче живіт котові.  Муркоче з дівчиною по телефону.

Намагається нарубати дров на ... На скільки місяців материного безсоння?

Кожне поліно пектиме їй – не грітиме. 

І якогось дня його доведеться обійняти, прощаючись. І сповільниться час. Земля дозволить собі повільніший оберт, аби вона поклала долоню на  його коротко стрижену потилицю. Всі ці роки вона знає, яким на дотик було його волосся. Як воно спершу янгольськи пахло  молоком, а потім – вітром, а потім дощем і травневим листом. А далі  свободою і трішки тютюном. 

І ним. Сином. Тільки таким. Тільки її.

І не її. Настав той день, коли і вона мусить віддати його цьому світові. Ніхто не спитає, що відчуває вона біля підніжжя своєї особистої голгофи. Але це в якийсь спосіб ріднить її з небесною Покровителькою. 

І їй на мить стає легше. Навіть шпичка в серці стихає. І в такі миті мати відпустить свого сина з обіймів.  І,  махне йому вслід (як писала колись Оксана Пахльовська) «не рухом прощання, а рухом благословіння».

Анничка

2015-05-08, 19:26:18

Той великий страх і зречення,що давно в крові терпким згустком застряг.Дякую за ці сллова,Наталю. (Відповісти)

Çàãðóçêà...