Слово Волині

Субота, 25.05.2019

Всі новини Волині на одному сайті

Їду в Одесу

Коментувати
2
15.05.2015

Наталка ШЕПЕЛЬ

Я і Одеса. Я –  в Одесі. Одеса – в мені.

Два травневі дні в місті, де була ще школяркою.  І от якраз не на відпочинку, а тому що мене нею... нагороджували.  Перший раз у шостому класі, другий  – в дев’ятому. Пам’ятаю мамине заплакане лице за вікном потяга: дитину з поетичними задатками на місяць (!) відправляють у табір «Молода гвардія». І там, біля зимового холодного моря, вона буде жити і ходити в школу. Тож Одеса версії 1988 року стала для мене бойовим хрещенням на самостійність. Так далеко й надовго від мами і від дому я не їздила ще ніколи. 

Уявляєте, я вижила! Може тому,  що зимове море у холодному місячному сяйві для дитини, яка любила римувати, було велемовнішим за будь-яку книжку.  Можна було, вмостившись на підвіконні корпусу «Зоряний», дивитись на незграбну скульптуру хлопчика (дуже вона мені тепер нагадує мого сина), який тримає в руках зорі й дивиться на живі хвилі – чорні, сірі, іноді – промовисто-загрозливі, іноді –  оманливо-стишені. І, наслинивши олівець, пробувати писати свої нестрункі про це віршенята.

Одеса не була б Одесою, якби не лишила по собі кумедні історії. 

Одна – про Леніна. 

Сталася якось оказія, що, увійшовши в кімнату імені вождя, я не віддала йому піонерської честі (руку до пілотки не приклала). Отримала від «старших» наганяй: мені веліли вийти, і, коли зайду, зробити так, як належить.

Вийшла. Зайшла. Замість прикласти руку до пілотки... перехрестилась.

«Старшаки» випхали за двері й веліли нікому не розповідати.

Зараз, згадуючи, усміхаюсь. Пригадую, як написала додому один-єдиний, але дуже пухкий лист про котів, які жили в їдальні нашого корпусу і були такі тлусті, що не вміщались на мої худі коліна. Про волохату курку, яку нам давали двічі на тиждень, і її не хотіли їсти навіть ці мультиплікаційні коти. 

Пригадую, що я вже тоді, в шостому класі, переймалася, що нас везуть в одеський оперний театр, а я не в сукні. 

Усе це вляглося десь на задвірки пам’яті й потьмяніло від часу. 

Так мені здавалося. Доки днями я не зійшла на пероні одеського залізничного вокзалу й не зробила кілька глибоких вдихів.

«Милая дЄвушка, я вас давно заметил. Это же вы на Французский бульвар»? – це таксист.

Плюхаюсь на сидіння поряд. 

«И снова здравствуйте», – кажу весело.

Ми зустрілись. Я і Одеса. Я – в Одесі. Одеса – в мені.

P.S. У наступних числах «Слова Волині» розповім, де була, що бачила, і чому хочу туди у відпустку. 

Євгенія

2015-05-15, 15:40:09

Завжди в захопленні читаю все що пише Наталочка ( чомусь , подумки завжди так її називаю).Завжди чекаю наступних блогів і щоразу впевнююсь - цю людину, щиру та привітну завжди і всюди, Господь недарма нагородив таким талантищем!. Дякую за приємні хвилини які ти даруєш. (Відповісти)

Наталка Шепель

images/nouserimg.png

2015-05-16, 06:15:42

Від душі дякую!!!!!!!!

Çàãðóçêà...