Слово Волині

Понеділок, 20.05.2019

Всі новини Волині на одному сайті

Його мама

Коментувати
0
03.08.2015

Наталка ШЕПЕЛЬ

Його мама лежала в палаті обласної. 

А її син був поряд: з акуратного фото на лікарняній тумбочці дивились живі карі очі.І так вони собі удвох гомоніли – через молитовник, що лежав тут же. Через Біблію. Через спогади. Через домашні світлини в її фотоапараті: ось тут її ювілей; а це вони вдома; а  тут він із донькою, а ось – із дружиною.

Часові стіни розсуваються. Із них теплим клубком подій із минулого на середину палати викочується щастя... 

Воно насправді таке буденне, що аж не віриться. Воно таке... ну геть і не схоже начебто. Може, якби вривалося в наше життя з фанфарами і гиками, як карнавальна хода у Бразилії. А ще ліпше, мало б на собі яку табличку до впізнавання. І було б воно зрозумілим, і сумнівів не викликало б. 

Але от парадокс – щастя постійно перебуває під гнітом недовіри. Над ним застигає щось гірше, ніж дамоклів меч: із лупою в руках над ним прискіпливо нависаємо розумні ми: точно воно? Чи може... а хіба... Та ні, не може бути. От коли в мене буде (довгий перелік), і потім іще (десять списків), то може тоді. І то – навряд чи. «Не з нашим щастям», – додаємо, обрізаючи великими кравецькими ножицями недовіри невидиму ниточку, за яку, власне,  до того щастя із самого дитинства і прив’язані, як пуповиною. 

Чи то забули його, чи загубили десь. Чи й відтяли ми його по самісіньке «не відросте», що й не має воно шансів  до нас ось так ось серед будня-полудня (а не на свято, в неділю, Різдво чи Новий рік) прорватися. Воно дуже довго плутається під ногами, як довірливе цуценя з живим, теплим, голим животиком. А ми його – коп. «Це не ти, не прикидайся», –  і рвемо кігті десь за горизонт.  Дорогою розриваються в клапті, взаємини, дари і дарунки, а на новій вершині, де воно, тяжко здобуте, мало б возвеличуватися з табличкою «Це я – точно твоє щастя» – його знову, знову, знову немає.

І так – щодня. 

Втім, часом проясняється. Не всім і не завжди, але – буває. Як казав один відомий український кліпмейкер: «Щойно ти починаєш щось розуміти, – тебе раптом «вимикають» із мережі».

Я не знаю, чи її сина вимкнули з мережі саме з цієї причини. Але от був у неї він – і була в неї своя власна веселка.  Його не стало, і веселка згорнулась довкруг шиї чорною хустиною,  а її тонке кучеряве волосся натягнулось туманами.  

Вона мала б погаснути, як багато хто в ці дні на її місці.

Але вона чомусь світилась і світилась в тій буденній палаті обласної лікарні. Лице її лишалося ясне, і вмиті свіжими сльозами очі – теж. І жарт, як жар, вихоплений зі схололої печі, – часом лишав на зажурених щоках якісь світлі полиски.

Навіть зараз, навіть тепер, переживши усе – збираючи себе докупи в цій лікарняній палаті – вона впускала у двері свого життя  невловимо найменше, з макове зернятко, з голчане вушко щось. Довго-довго несила було збагнути хоча б натяк на природу того «щося».

Аж якось одного вечора вона розповіла про те, як її загиблий син прийшов у сон. Не її навіть, а його сестри. Лице її було натхненним, говорила з вірою, надією і любов’ю (тією, що «не перестає»).

Вона говорила – ми слухали. Мій син потому підійшов і обійняв її. 

І часові стіни на мить розсунулися: у кімнату, де вечірніми променями догасало сонце, незримо крихітне, невловимо терпке вкотилося, Господи, попри все і незважаючи на.... вкотилося клубочком малюсіньке, як зав’язь на вишні, знання – він живий.

«Це таке щастя», – сказала і усміхнулась йому кудись за вікно. У вечір.У вічність. 
Çàãðóçêà...