Слово Волині

Неділя, 25.08.2019

Всі новини Волині на одному сайті

В’язані звірята волинської майстрині – проти ляльок-монстриків

Коментувати
0
10:01 24.05.2015
Лучанка Віра ЯКОВЛЕВА не лише шиє букви-подушки, ляльки-тильди, а ще й  виплітає гачком симпатичних звіряток. Милі жирафи, зайці, ведмедики із легкістю дають фори навіть найкрутішим лялькам-чудиськам Монстер Хай (до речі, конкурентам Барбі), бо вміють... «зав’язувати лапки вузликом».

Ті, що «зв’язують ручки»


Програміст Віра Яковлева ось уже кілька років заробляє на життя, відкривши власну справу. 

– Коли 12 років тому народилася донька Стефанія, почала гачком в’язати для неї кофтинки та сукні. Одного разу, шукаючи в інтернеті нову схему,  натрапила на інформацію про плетені гачком іграшки. Це мене зацікавило, – розповідає Віра.
Першу іграшку вона подарувала Стефанії. Її реакція настільки вразила, що кортіло ще і ще тішити доню. Чоловік Віри, який у всьому її підтримує, навіть жартував, мовляв, «ти для кого їх в’яжеш – для доньки чи для себе?». 

Але Стефанія підросла і стала марити модною лялькою Манстер Хай. Мамі було прикро. Тож  вона «навчила» своїх звіряток «зав’язувати лапки вузликом». 

– Ці Манстер Хай страшні, але рухливі. Це, напевно,  і привабило Стефанію. Збагнувши це, зв’язала іграшку і вставила їй у руки та ноги дротика, щоб вона змогла зв’язувати ручки. Тож із лялькою Манстер Хай доня погралася лише вечір.  Так модна іграшка перестала цікавити  не лише доньку, але й її подруг, – пригадує мама-рукодільниця.  

Подарунок ручної роботи, на думку майстрині, найкращий. Бо це – символ, що береже пам’ять про важливі події. 

– Більшість своїх іграшок роздаровую. Вони однаково викликають захоплення і в дітей, і в дорослих. Моя кума подаровані дітям іграшки береже у шафі за склом, бо вважає, що ними треба милуватися, а не бавитися, – каже співрозмовниця.
Таке ставлення виправдане, бо роботи пані Віри просто ювелірні. Майстриня переконана:  чим більше деталей, тим іграшка цікавіша.

Найдовше «подушкове» ім’я було з дев’яти букв


Два роки тому у родині Яковлевих народилася Аня, а її мама відкрила для себе ще один пласт рукоділля – шиття – і захопилася буквами-подушками. 

– Я – не швачка, і перше ім’я із букв-подушок пошила для Анечки. І не повірите, все робила руками. Викрійку сама малювала й до решти власним розумом доходила. Чоловік, побачивши, наскільки вручну це  робити довго і марудно, подарував швейну машинку. Нині для роботи використовую лише натуральні імпортні тканини. Вони хоч і дорогі, але якісні, ніжних кольорів і з гарними малюнками.  Завдяки інтернету отримую замовлення з різних міст, особливо такі букви-подушки популярні у Львові. Найбільше, «пошите» мною ім’я, було з дев’яти букв, – зізнається рукодільниця.  

Віра шиє не просто букви-подушки, до них ще неодмінно варто придбати лупооке совеня, довгов’язого жирафа, клишоногого ведмедика чи вишукану лялечку.

Ярмаркую, щоб набратися досвіду й не охололо серце


Зі слів Віри Яковлевої, нині в Україні є попит і навіть мода на речі ручної роботи. Не те, що 12 років тому. Вона ж і дня не може прожити, щоб не в’язати чи не шити. Але було у житті Віри два періоди, коли улюблена робота не йшла до рук: хвилювалася за брата – бійця спецпідрозділу «Світязь», який пережив жахи війни під Іловайськом і у Вуглегірську. 

Коли брат був у Вуглегірську, їй вперше запропонували принести свої вироби на хенд-мейдівський (тобто такий, де всі вироби виготовлені власноруч) ярмарок. Жінка ризикнула, і це був лише початок. Тепер разом з іншими луцькими майстринями все вторговане на ярмарках, яких було вже три, віддає на допомогу постраждалим від війни та родинам загиблих.  

– Зараз багато хто збирає гроші для вояків АТО. Але важливо підтримати тих, хто втратив на війні рідних чи своє здоров’я. Йдеться про таких, як лікар із Ківерців Тетяна Білінські. Вона рятувала бійців у Донецькому аеропорту, а зараз сама бореться за життя. Чи чоловіка, у якого війна забрала єдиного сина – бійця «Світязя». Згорьований батько став сліпнути, його прооперували, а підтримати їх із дружиною нікому. І доживати віку ось так – це страшно. Тут річ навіть не у грошах, а в тому, щоб вони знали: їх не забули й цінують жертву, яку їхня родина принесла заради нас, – переконана лучанка. 

А ще, надихнувшись роботами інших, луцька лялькарка мріє малювати на склі, адже у неї за плечима – навчання у Луцькій художній школі. 

– Зараз чомусь малювати хочеться, хоч і не люблю розпорошуватись. Відверто кажучи, шити букви-подушки було цікаво спочатку, особливо два-три перші імені, але це приносить який-не-який дохід, бо стало модним. А от від в’язання іграшок у мене на душі тепло і серце співає, – зізнається майстриня, яка вміє дарувати радість. 

Тамара ЗУБЕНКО
2019-08-25 01:16:38
Коментарі
Çàãðóçêà...