Слово Волині

П'ятниця, 13.12.2019

Всі новини Волині на одному сайті

Спогади журналістів "СВ" про бабусь

Коментувати
1
10:18 15.10.2015
15 жовтня - Міжнародний день сільської жінки.  Цей день  в Україні й досі не визнаний на загальнодержавному рівні. А шкода, бо стільки, як лягало на їхні плечі, годі пережити. Які сили їх втримували в  пеклі випробувань? Звідкіля вони черпали терпець, аби ми виросли в спокої та любові?

"Слово Волині" пропонує прочитати декілька історій простих українських жінок, в житті яких відображена доля українського народу.

Чому я люблю хризантеми

Моя бабуся Надія не мала за плечима дипломів і високих звань. Хоча все її життя було екзаменом на витривалість.

Народилася вона в заможній родині на Холмщині. Та безтурботну юність затьмарила війна і міжетнічна колотнеча з поляками. Після смерті батька мама сказала Надійці: «Треба хазяїна в хату і до господарки». Коли навесні до 18-річної Наді посватався мій дідусь, вона відповіла згодою. Лише через півстоліття, за рік до смерті, бабуся випадково обмовилася, що кохала зовсім іншого...

А тоді було не до романтики. Операція «Вісла» і виселення в совєцьку Україну. Товарняком їхали в люту зиму через всю Україну – аж на Дніпропетровщину. Навіть уявити не можу, як вона, на сьомому місяці вагітності, витримала цю «подорож»... А вже через півроку, порадившись з іншими переселенцями, вони гуртуються і повертаються на Волинь, поближче до Холмщини. Першу зиму з малим дитям на руках пережили у землянці.   

Бабуся дуже скупо розповідала про ті часи. Їй довго снилися просторі забужанські поля і луги. Але найкращі молоді роки минули в комунальній квартирі. Щоб стягнутися на свою хату, дідусь і бабуся економили на всьому. Тоді їй було стільки років, як зараз мені...  

Зате на рідному обійсті було де розвернутися. Перед хатою – розмаїття квітів з ранньої весни до пізньої осені. Я дуже любила посидіти в бабусиній кімнаті, коли там стояли викопані на зиму хризантеми. У шафі та куфрі  завше був не тільки ідеальний порядок, а й ледь вловимий аромат сушених квітів, загорнутих у цигарковий папір. Коли ж ми з братом подарували бабці на 8 Березня кілька шматків імпортного мила, то воно навічно «прописалося» на полицях із постільною білизною. Цим рецептом я користуюся донині.   

Моя бабуся ніколи не їздила на море. Не мала жодної золотої прикраси. А найбажанішими обновками для неї були білоруські валянки-суконки і київські капці. Коли ми, внуки, починали «виробляти фанаберії», тобто капризувати, бабця казала: «Не знали ви біди». А потім тихенько додавала: «І дякувати Богу». 

Оксана КУЦИК

Моє тепле, заквітчане дитинство

Мікрорайон Луцька Кічкарівка за Польщі був селом. Та й уже в радянські часи, окрім транспорту та однієї з найкращих доріг – Ковельської траси, яка тоді називалася вулицею Лесі Українки, мало що змінилося в побуті мешканців.  Тут завжди жила моя родина. Тут народилася моя бабця Надія Іванівна. За Польщі, як тоді говорили, ходила до гімназії, знала чотири мови: рідну, другу рідну – польську, а ще, звісно, російську та німецьку. Чомусь ніколи не згадувала про приєднання до СРСР, але дуже добре пам’ятала той день 1941-го, коли німці підходили до Луцька.
Розповідала, якою була паніка, коли чоловіків  позабирали до війська, а вони з жінками гайнули до Боголюбського лісу: «Два дні там просиділи, як прийшла до нас сусідка і сказала: «Виходьте, німці – то не найбільше зло!» І дійсно, вони поводилися адекватно».

Після війни на Волинь потрапив мій дідусь – корінний волжанин із Самари (його вислали на Волинь через те, що він був у власівцях.  Із його появою в бабусиному житті на світ з’явилася моя мама.

Баба Надя все життя пропрацювала друкаркою в тоді ще Луцькому кооперативному технікумі. Проте головна робота починалася ввечері, коли треба було попорати всю городину, погодувати птицю, свинку. А ще… були квіти. Вони росли усюди – від перших нарцисів, усіх видів і всіх кольорів тюльпанів й аж до осінніх хризантем. Разом зі своєю сестрою, моєю другою бабцею Валею, вони продавали їх на Центральному ринку Луцька. 

Якось зараз я вже не пам’ятаю тих докорів малому розбишаці, хоча баба Надя була вимогливим наглядачем, коли мами не було вдома. Проте завжди можу пригадати лагідні сірі очі, а ще довгі пальці, якими частенько полюбляла вистукувати різні мелодії по столу.

Мені було одинадцять, коли бабці стало гірше. Підслухав розмову старших: «Вона вже хліба не їсть». Одного вечора підійшов до ліжка, де спала баба Надя, і сказав: «Вони тебе вже хоронять, а я не вірю, що ти помреш». Після цих слів баба немов прокинулася і зітхнула. Це був її останній подих.

Спи спокійно, моя рідна… Я вірю, що ти зараз у Долині Квітів.

Костянтин ЯВОРСЬКИЙ

Разом ми збирали яблука 

На всі родинні  свята нас за великим столом збирала моя прабабця Ольга Ільківна. Дорослі жартували, говорили про свої справи, а ми, діти, бігали по хаті, розглядали подарунки і співали колядки чи розказували віршики. Всі рішення в родині обов’язково обговорювали з бабцею Олею. Потім йшов процес «кмічення», й озвучувався остаточний вердикт. Повага до її особи була беззаперечна.

Народилася Ольга Грабовецька в селищі Олесько на Галичині в сім’ї українського націоналіста, колишнього офіцера австрійської армії. Діду Ілиї польська адміністрація не раз пропонувала назватись поляком, та він про це й чути не хотів. Одружилась Оля з Дмитром Мандюком. Разом у них було велике господарство: поля, ліси, пасовиська. І коли працювали на свої землі, то справи йшли добре. Після «золотого вересня» родину розкуркулили, а прадіда Дмитра вислали в Магадан за сфабрикованою справою. Така ж дорога чекала й бабцю Олю з двома маленькими дочками, та за ніч до арешту її попередили, тому встигла втекти на Полтавщину. Коли я вередував маленьким і не хотів їсти, вона мені казала: «В Золотоноші ми кожен день їли пісні галушки, але кожен раз вони були дуже смачні… А ти мені тут ґрамасуєш». 
Бабця Оля зуміла сховатись від радянського режиму, та ще й знайшла докази, що дід Дмитро невинний. Тут усе просто: чоловік, якого буцімто він убив, виявився живим. Та все одно 15 років вона сама ростила дітей і змушена була працювати навіть вантажником. 

Я вже ріс у незалежній Україні, і ріс у селі, оточений любов’ю та опікою своє бабці Олі. З великою цікавістю слухав розповіді про сімейну історію на імпровізованих екскурсіях по цвинтарю. Як колискові вона співала мені повстанських пісень. Разом ми збирали яблука. Їй я похвалився своєю першою п’ятіркою, яку отримав за дивні карлючки. А смак її пахучих паляниць я не можу забути вже 15 років.

Максим ЯБЛОНСЬКИЙ

Жменька слів про бабцю Марію

Моє дитинство, проведене у селі, пахнуло пиріжками, молоком, чебрецем… І мабуть, щастям. Таким запашним його (чи то дитинство, чи щастя) робила бабця Марія. Мій спогад про неї – це передусім аромати. І її згорблений силует біля плитки, в яку треба було підкидати й підкидати дрова.

Бабця, що називається, була людиною землі. Невідривною, наче прив’язана пуповиною, від місця, де з’явилася на світ Божий. Взагалі не визнавала урбаністичних асфальтів. І коли доживала віку в міській квартирі моєї мами, намагалася чимбільше бути надворі, ходила довкола багатоповерхівки та зі сльозами промовляла: «… і небо не таке, і земля не дихає… Тиндяю тут без толку, а в селі хата за мною плаче…».

Це було вже потім, а в моєму дитинстві бабусю все село називало Манькою. Коли я підросла і в нас став однаковий розмір ноги, бабця доношувала мої кеди –  для її покручених поліартритом ніг найзручніше взуття. Можете собі уявити цей образ: пишнотіла жінка з паличкою, у хустці, байковому халаті та… кедах. Не раз ми підсміювалися з хутірської моди бабці…

Про найрідніших у кількох абзацах важко написати, тому завершу цей спогад уривком із недописаної книжки: «Бабця казала: «Сонце сідає за обрій. Помахай, Олючко, йому ручкою, хай насниться йому твоя ручка, яка ще не вміє ні писати, ні вліпити комусь, а тільки б’ється, як пташечка, не доносячи навіть каші до рота…». І говорила ще щось, і плакала моя бабця на захід сонця. А мені було весело, тоді було весело… коли ще мої ручки – як права, так і ліва – літали, як пташата, і не вміли донести каші до рота…».

Ольга ЛЯСНЮК


Пам’яті дорогої моєї бабусі Юхими

…Те, що моя бабуся Юхима не вміє читати, було для мене великим відкриттям у вже зовсім не дитячому віці: вона знала всі новини і відчувала людей так, як це вміють лише дуже близькі до землі люди – серцем. А  я ж, наївна,  довго думала, що про це дізнаються лише з книжок!

«Наташко, то ти з отим ото хлопцем до ранку тріскотіла на лавцИ?  Файний… Здоровкається завше» – це вона вранці. У моєму пізньому ранкові, коли бабуся вже давно подоїла і вигнала корову, наліпила балабушок із пшоняною кашею,  зварила найкращого у світі борщу зі «щав`ї», до якого так пасувала духмяна ребриста скоринка власноруч спеченого хліба…  І я дивлюсь, досинаючи находу, в її очі за важкими скельцями окулярів – такі вели-и-икі сіро-блакитні, і мені хочеться, щоб вона жила вічно. 

Мене ви гукали завше «НаташкО».  А те Наташко,  щойно вимите вами й вбране у найпразниковішу сукенку,  могло вже за п’ять хвилин втелепатись у баюру по самі вуха, але на «суді баби Юхими», як називали це двоюрідні брати, не бути ні битою,  ні свареною. І могло воно, сидячи на високому сусідському дереві,  спокійно слухати, як ви серед вулиці гукаєте і гукаєте стривожено: «Наташко-о-о-о-о»…

Чи спали ви коли, дорога моя, добра, вже дуже далека, але така рідна? І коли? Бо вічні рани на ногах, які ніколи не гоїлися, мучили вас усе життя. І таким закарбувався мені ваш образ: обіперта на  вічну сапку на вічному городі. Або з палицею на лавочці, до якої, пам’ятаю, я підмітала по суботах дорогу, що аж курява до небес. Або з отою світлою радістю на все лице: «Наташка приїхала»! Або різдвяного вечора біля мене на ліжку, коли ми про щось собі мирне гомонимо, а в грубці тріскають дрова, і такий на світі вселенський затишок та щастя.  Або  навколішки перед образАми, а я, вкрита по очі, тихенько загинаю пальчики: коротка молитва, довга, довга, коротка. Часом, так і не дочекавшись закінчення, засинаю. Дякую за те, що навчили мене молитися, і простіть,  що, проживши всі літечка свого дитинства біля вас, одного з них  я не приїхала…  А вас зовсім скоро не стало. 

Наталка ШЕПЕЛЬ

Оніміла пісня бабці Мотруни

Шість років тому за два місяці наша родина осиротіла двічі. Одна за одною пішли з цього світу мої бабусі – Мотруна Приймак і Оксана Підвисоцька. Все своє життя вони прожили в селі Гута-Камінська, що за сім кілометрів від Каменя-Каширського. У місті не бували роками... Бабця Ксеня місцева, а Мотруна прийшла до Гути з Качина, що десь на півдорозі від Каменя до Ковеля.  
Дівчатко-підлітка, пожитки якого вміщалися у полотняний вузлик, взяв до себе наймитувати Герасим Монець. Від нього Мотря і заміж пішла за Мартина Приймака, знаного теслю. Вправна була, до роботи беручка, весела, танцювати любила і вбьори міняти. 

«Хоч і сирота, а за весілля, тако, як покличуть у дружки, три рази переберуся. А співати любила... Пшеницю жну на Рулісах, а в селі знають,  що то я в поле вийшла. Без пісні днє не жила», – розповідала бабця Мотруна.

Та голосу бабусі ми не чули... 

«Проспівала я свою долю, дитенко», – відповідала раз по раз на мої вмовляння.

Вона овдовіла геть молодою, у 1946-му. Просто в хаті на очах п`ятьох дітей перед нею, вагітною на дев`ятому місяці, її Мартина розстріляли «хлопці з лісу». Якої вони масті були – хтозна... Діти на примості забилися в куток, а вона вклякла біля бездиханного тіла, схопила відерце з «мілом», яким підбілювала плиту, і пригорщами, торкаючись животом долівки,  збирала ще теплу кров, яка зловісно розтікалася чисто вимитою підлогою.  

Так оніміла її пісня. Втім, маленька і тендітна, але неймовірно сильна духом, вона зі свекрухою Уляною та сестрами чоловіка  поставила на ноги шестеро дітей. Заміж так і не вийшла. Зате які наші кавалери, могла визначити лише за зовнішнім виглядом взуття. 

«Ти, Людко, – казала моїй двоюрідній сестрі, – не май із Васіком діла, бо тухли в його благейкі, толку з його не буде. Отой, що з Клитецька приходив, то у хвайних черевиках був, я у калідорі бачила». 

Все радила у дівках не засиджуватись та приказувала: «Як було мнє двадцять штери, то любели офіцери, а як пішов двадцять п’ятий, то не хоче пес кудлатий». 

Вона пережила трьох синів і все запитувала в Бога, чому не забрав її замість  них. Не стало Мотруни Приймак 2009-го, наприкінці листопада. Вона не дожила до свого сторіччя чотири місяці, хоча за записами в церковній книзі їй було на той час 107...  

Тамара ЗУБЕНКО
2019-12-13 13:32:00
Коментарі

Зоряна

2015-10-15, 13:05:24

Без слів не читається!!!!! Спасибі! (Відповісти)

Çàãðóçêà...