Слово Волині

Вівторок, 19.11.2019

Всі новини Волині на одному сайті

Мер Рожища Афган Алієв: «Розмовляємо у сім'ї тільки українською мовою»

Коментувати
3
16:53 03.09.2013
Азербайджанець Афган Алієв уже 4 роки займає пост міського голови Рожища. Місцеві здебільшого відгукуються про нього добрими слова. Про те, як Алієв потрапив на Волинь, які має досягнення, проблеми та плани на майбутнє, він розповів у інтерв'ю «Слову Волині».


– Афгане Алійовичу, знаю, що у Рожище ви переїхали з Москви у 1992 році. Як так сталося?

– Я вчився у Московському державному університеті. Після закінчення працював інженером. Після двох років роботи та холостяцького життя познайомився з майбутньою дружиною, яка потрапила на підприємство за розподіленням студентів із Рівненського водного університету. Ми там познайомились, одружились, і от уже 27 років живемо разом. У Москві ми разом працювали близько восьми років. Коли на базі колишніх республік почали утворюватись держави, задумали куди поїхати: чи до мене на Батьківщину, чи сюди. Все ж вирішили переїхати на Волинь, бо тут були більш сприятливі умови і працевлаштування і проживання. Так, з 11 лютого 1992 року, навіть день пам'ятаю, ми проживаємо на Волинській землі у Рожищі.

– Чи пам'ятаєте своє перше враження від міста? Як воно змінювалось протягом років?

– Перше враження?.. Уявіть собі, після Москви я потрапляю в провінцію, в районний центр. Мені тут дуже сподобалась місцева архітектура, яка залишилась з минулих років. До Великої Вітчизняної війни на території Рожища проживало дуже багато євреїв. Часами понад 60% населення були євреї. І от з тих часів, від єврейських поселень залишилась архітектура. Вражає дуже розкішний, красивий, я б сказав, архітектурний шедевр – наш костел. Нещодавно ми святкували разом з католицькою громадою нашого міста 20-річчя відновлення його роботи. Сьогодні він є родзинкою міста, його окрасою. Крім цього, в центрі міста є старовинна православна Михайлівська церква. Є нова церква Київського патріархату в парку. Коли я сюди переїхав, тут повним ходом працювали дві швейні фабрики. На сьогоднішній день жодна не працює: одна розібрана, інша – використовується для деревообробних технологій. Швейна справа на сьогодні забута. У радянські часи тут дуже потужно працював завод сільськогосподарської техніки. Дякуючи роботі сільмашзаводу, було побудовано 17 п'ятиповерхових будинків, центральний водопровід, центральну каналізацію, до міста проведено 110 тисяч кіловольт силової електричної лінії. Сьогодні ми маємо два водозабори і разом з тим забезпечуємо місто якісною водою. Все це напрацювання наших рожищан, результат діяльності промисловості у минулих роках. Дякуючи тим досягненням, Рожище є сьогодні інвестиційно привабливим містом. Є можливість розширення, побудови потужних промислових об'єктів. Географічне розташування міста сьогодні дає надії на великі перспективи розвитку. Усю позитивну іміджеву інформацію про Рожище ми розповсюджуємо в Інтернеті та направляємо її до європейської спільноти з метою майбутнього залучення капіталовкладень та інвестицій у промисловість міста.



– Ви азербайджанець, але дуже добре розмовляєте українською. Як швидко навчилися? І чи довелося Вам змінити релігію?

– Я маю двох синів та дочку. Дружина - українка, діти - українці. Розмовляємо у сім'ї тільки українською мовою. Відповідно, і з сусідами, і на роботі теж спілкуюся українською мовою. Я можу легко переходити на російську, оскільки працював і навчався у Росії, але мені приємно розмовляти українською, бо вона мелодійна і дуже доступна. Мову вчив не довго. Як переїхав сюди, то відразу працював у рожищенській «комуналці» керівником. Тоді документообіг, публічні виступи мусили бути українською і мене зобов'язали розмовляти державною мовою. Я поставив мету вивчити мову, і вже за три місяці я вільно нею володів. За півроку вивчив граматику і пишу без помилок. Щодо релігії, то це питання духовного і душевного стану людини. Я ніколи не хотів би, щоб мій духовний чи душевний стан був відкритим для широкої публіки. Прийняття і сприйняття православної віри пов'язане з тим, що мої діти та дружина хрещені у православ'ї. Я не казатиму, що я щотижня ходжу в церкву, але принаймні на великі свята ми обов'язково відвідуємо храм. Якщо людина молиться Богу, то не важливо, якою мовою і в якому стані. Кожному треба мати в душі Бога. Людина повинна прожити життя достойно і достойно помирати. І я думаю про свій останній день, щоб коли я помру, не було соромно провести мене по Рожищі й похоронити за усіма правилами православної віри. Я прийняв православну віру не заради моди, не через те, що так захотілось. Тут одного бажання мало, це душевний стан. До цього зобов'язують певні життєві потреби, адже через реалізацію християнської моралі, ми можемо знайти своє місце в суспільстві. Саме християнська мораль зобов'язує бути у суспільстві не тільки лідером, але й достойним членом того суспільства. Саме через це мені б не хотілося, щоб мої діти бачили у мені людину, яка по-інакшому думає чи по-інакшому влаштовує мораль у сім'ї.

– Розкажіть про свою сім'ю. Чим займається ваша дружина, діти?

– Моя дружина з першого дня переїзду сюди займається підприємницькою діяльністю. Старший син після закінчення університету займається своєю улюбленою справою, ремонтом автотехніки. Його хобі – це тюнінг машин та пошук рідкісних запчастин, аби зробити кожну машину особливою. Він каже, що у кожній машині бачить не тільки груду металобрухту, але й шукає душу. Він до кожної машини звертається, як до живої істоти. Дуже любить техніку і мені приємно, що він займається улюбленою справою. Менший син навчається уже на третьому курсі за спеціальністю комп'ютерні технології у Польщі, в місті Жешув. Разом з тим працює у вільний час, сам собі дає раду, заробляє гроші на своє проживання. Мені приємно, що він самостійний уже з 18 років, має роботу і думає про своє майбутнє. Практично фінансових витрат на навчання меншого сина зараз не маємо. Перший рік довелося, звичайно, оплатити проживання. Дочка уже вийшла заміж. Закінчила технічний вуз, правда, за спеціальністю вона не займається, виховує дочку й допомагає мамі вдома. Приємно, що дочка знайшла в житті своє місце, вийшла заміж. У неї хороша сім'я, добрий чоловік, словом – попала у хороші руки. Ми за неї дуже раді.

– На початку серпня минуло 4 роки, як Ви займаєте пост міського голови. Що вам вдалось реалізувати за цей час найкраще?

– Нічого важкого у роботі міського голови немає, бо коли є довіра громади, коли під час спілкування є порозуміння, працювати набагато простіше. Основним досягненням за цей період вважаю питання ремонту доріг, яке ставив собі за мету. Пам'ятаю, що перед моїм приходом тут практично не було нормальних доріг. За чотири роки нам вдалося залучити 7,5 мільйона гривень. Це - державні субвенції, кошти обласного і міського бюджету. Для Рожищ з 28 кілометрами асфальтованих доріг – це немала сума. Якщо працювати такими темпами, то за років 3-4 старих радянських доріг у місті не буде. Коли я зайняв пост міського голови, у нас всього 9,5 кілометра вулиці освітлювалося. Вулиць у нас в Рожищі 104, це близько 76 кілометрів. За 4 роки ми освітили ще 21 кілометр вулиць. Щороку 3-5 вулиць освітлюємо. Сподіваюся, що на 2015-16 роки у нас практично усі вулиці й провулки будуть освітлені. Виготовляємо проекти, укладаємо договори з Волиньобленерго на монтажні роботи, самі закупляємо запчастини і згідно проекту освітлюємо вулиці. Крім цього ми зайнялися парками, почали залучати кошти інвесторів. Один з яких - почесний громадянин міста Анатолій Ліпкан, який раніше працював директором нашого сільмашзаводу, а зараз успішно працює директором сільмашзаводу в Умані. За його спонсорські кошти ми впорядкували зелену зону біля міськради, встановили фонтан. З допомогою наших місцевих підприємців проклали бруківку й доріжки у нашому парку. За міський кошт у цьому році плануємо відремонтувати меморіал слави, уже починаємо монтажні роботи. Також плануємо цього року встановити лавочки у парку та п'ять критих зупинок по місту. Цього року завершили впорядкування кладовища: за рахунок бюджетних коштів повністю поміняли огорожу. Минулого року замовили проект нового кладовища площею 5,3 гектара і його огорожі. Уже є нове місце для поховання, організоване за усіма санітарно-гігієнічними вимогами. До кладовища провели воду, та проклали дорогу. Старі кладовища не зовсім відповідають вимогам правил похоронної справи, оскільки організовувались ще 50 років тому. Там також не дотримано санітарну зону у 300 метрів. Приємно, що за 4 роки у нас спрацювало 4 мінігранти: з облаштування спортивного майданчика, дитячих майданчиків та відкриття додаткових груп у наших садочках. До речі, за 4 роки ми відкрили 4 нових групи. Народний депутат від нашого округу Сергій Мартиняк також турбується про місто. Біг-бен у центрі – це його подарунок місту. Сьогодні ми ведемо переговори з нардепом з приводу сприяння у наданні безвідсоткового кредиту для покращення комунальної техніки для вивезення і утилізації сміття.

– А які завдання виявилися найважчими для виконання?

– Проблем вистачає. Наша вода, що добувається з артсвердловин за усіма показниками відповідає вимогам закону про питну воду. Але водогін побудовано ще за часів царської Росії, 1905 року, це 200-ті чавунні труби. Час від часу вони лопають, і ми змушені їх ремонтувати, ставити муфти. Відбувається вторинне забруднення води через аварії. Зараз стоїть питання заміни 2,7 кілометра водогону від водозабору до міста. Це обов'язково треба робити, адже це здоров'я нації. Важливим завданням є забезпечення питною водою «застирної» частини міста, одна третина населення міста проживає саме там. У тій частині також знаходиться школа, інтернат, районна лікарня, дитячий садок. Ці установи та жителі користуються шахтними криницями або водою сирзаводу, яка не є питною, а технічною. Тому близько 3 кілометрів водогону треба прокласти через Стир, щоб забезпечити застирну частину якісною водою. Наші артсвердловини можуть забезпечити водою ту частину міста, уся проблема в тому, що немає водогону, будівництво якого коштує близько 3,5 мільйона гривень. Таких коштів у нашому бюджеті нема. Дякуючи допомозі обласної адміністрації, цього року уже виготовляється проект водогону із забезпечення «застирної» частини міста питною водою. Я сподіваюся, що наступного року ми отримаємо державну допомогу на це будівництво.

– На вибори у 2009 році Ви йшли під прапорами БЮТу. Чи змінились якось з того часу політичні вподобання?

– Я двічі балотувався на пост міського голови (за новим законодавством вибори до місцевих рад у 2010 році проходили окремо від парламентських - ред.) Перший раз я йшов під прапором БЮТу, вдруге – під прапором Партії регіонів. Першого разу я отримав 66% голосів виборців, другий раз – 75%. За вимогами закону, міський голова обов'язково повинен йти на вибори від якоїсь політичної партії. Я вважаю, що це не правильно. Думаю, я довів, що незалежно від того, від якої партії ти йдеш, головне, що громада тобі довіряє, громада хоче з тобою працювати і в твоїй особі бачить менеджера міста. Бачите, я досконало знаю «комуналку»: і законодавчу базу, і господарські справи, і водо- та теплопостачання, і утримання житлових будинків, і питання створення ОСББ. Цими питаннями я безпосередньо займався, вивчав законодавчу базу і можу впевнено вирішувати такі проблеми. Думаю, громада це розуміє і бачить.

– Готуючись до інтерв’ю, я запитала учасників групи у соцмережі «Типове Рожище», які питання вони б хотіли поставити меру. Там запитували зокрема про те, коли нарешті заборонять возити через місто пісок із Сокола? Мовляв, це дуже шкодить дорогам.

– Правду кажуть. Ми з громадою добиваємося, щоби вони побудували дорогу від сокільського кар’єра до ковельської міжнародної траси. Якщо через поле побудувати дорогу, то протяжність буде дорівнювати 7,5 кілометрів. Вартість сьогодні щебеневої дороги такої протяжності дорівнюватиме близько 1 мільйона 600 тисяч гривень. Для власників кар’єру, це невеликі гроші, повірте, якщо там резерв піску ще на 20 років. Ці перевізники руйнують 15 кілометрів дороги від кар’єру до Рожищ, дорогу у межах міста і ще 3 кілометри до ковельської траси, тобто 20 з лишком кілометрів. Давайте елементарно порахуємо на пальцях: 15 кілометрів найдешевшої дорожньої роботи з укладання асфальту обходиться близько 2 мільйонів за один кілометр; вони уже зруйнували доріг на 30 мільйонів гривень. Невже держава має 30 мільйонів доходу з того кар’єру? Я порахував, що вони в рік платять і в державний, і в районний, і в сільський бюджет 480 тисяч. От зайнявся би хтось арифметикою і поставив чітко питання: або зробіть собі дорогу або закривайте кар’єр. Мені шкода, що ми за 4 роки залучили для ремонту рожищенських доріг 7,5 мільйонів, а вони їх розбивають. Поки що дороги ще тримаються, але якщо так будемо експлуатувати, то це не на довго.

– Ще питання від громадян: чому комунальні підприємства не займаються скошуванням трави?

– Двічі на місяць скошуємо траву біля доріг та біля доріжок у парку. Але, зрозумійте мене правильно, кожен мусить сам трохи турбуватися про власне подвір’я. Люди хочуть, щоб «комуналка» викосила траву біля їх будинків, але ж це у тарифи не входить. Можна багато вимагати, але коли ти живеш у суспільстві, треба знати не тільки свої права, але й обов’язки. Там, де люди самі себе поважають, вони скидаються коштами, проводять толоки. Вони біля своїх будинків наводять порядок. Ну вибачте, але мені на подвір’ї ніхто не наводить порядок. Я беру тримера і кошу сам.

– Як у місті організовано вивіз сміття? Скільки задіяно техніки?

– Вивозом сміття у нас займається спеціалізоване комунальне підприємство «Дільниця благоустрою» Рожищенської міськради. Це окрема юридична особа, яка має контракт на роботу. У них є два сміттєвози з боковою загрузкою, 76 контейнерів біля багатоповерхових житлових будинків. Вивіз сміття проводиться щоденно, кожна машина робить дві «ходки». Крім цього, є два самоскиди і один трактор, який вивозить сміття із приватного сектору. Згідно зі схемами санітарної очистки, у приватному секторі сміття збираємо раз у тиждень, оскільки люди мають можливість там зберігати сміття протягом такого часу. Єдина проблема у тому, що техніка у нас стара, і ці сміттєвози по черзі ламаються. Бувають серйозні поломки, що поки знаходимо запчастини, ремонтуємо, проходить 2-3 дні, тоді ящики дійсно переповнені. Минулого року купили 20 нових сміттєвих ящиків, на наступний рік знову будемо закладати гроші в бюджет на ці потреби. Якщо спрацює кредитна лінія під державні гарантії, ми отримаємо новий сміттєвоз, близько 100 нових сміттєвих ящиків і сортувальний стіл. Таким чином, будемо випробовувати можливість сортування сміття, щоби по мінімуму вивозили у Брище. Якщо займатися сортуванням сміття на місті, ми практично 60% сміття зможемо здати на вторинну сировину і отримати за це гроші. Тому дуже сподіваємося, що кредитна лінія все ж спрацює.

– Яку користь місту приносить сирзавод? Знаю, що коли виробництво зупинялося, місто мало деякі проблеми.

– Так, у каналізацію сирзаводу спускаються нечистоти від дитячого садочка та від чотирьох двохповерхових житлових будинків, які знаходяться у тому районі. Коли підприємство 8 місяців не працювало, ми мали реальні проблеми із скидами із каналізаційних стоків та з водопостачанням. Через те виникла потреба зробити міську інфраструктуру незалежною від сирзаводу. Зараз підприємство відновило свою роботу і далі приймає стоки з соціальних об’єктів і від населення, тому проблеми немає, але вона може з часом виникнути. Оскільки сирзавод знаходиться на території міста, то платить податок до міського бюджету. Ми дуже сильно відчули закриття заводу. За 8 місяців, коли він не працював, Рожищенська міська рада недоотримала 1 мільйон 200 тисяч гривень. Це для нас великі гроші. Ми дуже сподіваємося на розвиток заводу, адже це основне джерело надходжень до нашого бюджету.

– Як співпрацюєте з громадою?

– На сайті міськради є розділ «лист міському голові», там громадяни залишають свої звернення, а я відповідаю. В основному спілкування з громадою відбувається на пряму. І хоч день прийому ‒ вівторок з дев’яти до дванадцяти, я щоденно приймаю 30-40 людей. Крім цього, часто телефонують на службовий телефон з проханням приїхати, вирішити якусь нагальну проблему. Я виїжджаю на місце, збираю людей, проводжу пряме спілкування безпосередньо на вулиці.

Розмовляла Ірина Сасовська

На «Слові Волині» триває інформаційний проект про міста і містечка області. Ми вивчаємо, чим живуть люди на Волині, які у них є проблеми, чого потребують, чим цікавляться. Інтерв’ю з мерами міст і містечок – це інструмент виявити головні проблеми найбільших територіальних громад, познайомити читачів з флагманами Волинської області.

 

Читайте також інтерв’ю з мером Нововолинська Віктором Сапожніковим 


2019-11-19 06:36:55
Коментарі

Таня

2013-09-04, 09:49:14

Може він і добрий мер але як людина він сволоч (Відповісти)

тані

images/nouserimg.png

2013-09-04, 10:41:12

Може він і сволоч, але ж то його особиста справа. Нє?

Світлана

2014-02-16, 17:12:29

Як вистачає совісті говорити таке про покійну людину (Відповісти)

Çàãðóçêà...