Слово Волині

Понеділок, 21.08.2017

Всі новини Волині на одному сайті

Волинянка мріє збудувати реабілітаційний центр. ВІДЕО

Коментувати
2
14:23 20.03.2016
Тридцять років тому важка хвороба – міопатія Ерба, що знерухомлює нижню частину тіла, – прикувала  до візка волинянку Жанну БОРЩ. Але не зневірила. 

Справа її життя – побудувати реабілітаційний центр для таких, як сама. На це витрачає всі заощадження, бере кредити. 

– Ось це мій нотатник, куди записую свої видатки протягом кількох років. Дивіться: платила майстрові, купувала сітку. Ось рахунок за цеглу, цемент, фарбу. Ось – за мийні засоби, наждачку… Чесно кажучи, облікую лише кошти, на які взяла банківський кредит, а це 60 тисяч гривень. Ті ж, що вкладаю з власної кишені, навіть не рахую, – гірко всміхаючись, зізнається наша героїня. 

До речі, від її помешкання у селі Скобелка Горохівського району до соціальної садиби, яку облаштовує, понад п’ять кілометрів. Сюди жінка дістається електровізком. Будинок не новий, але для життя цілком придатний. Треба його тільки відремонтувати. 

– Будинок подарували добрі люди. Плани на нього великі:  треба перекрити дах, облаштувати веранду. Ще кухня потребує ремонту. Хочу зробити душову, поставити раковини. Донедавна тут  усе було обдерте – гола цегла. Я взяла кредит, і те, що є, зробила два роки тому, – показує фронт робіт Жанна Борщ.  

Наразі жінка віддає кредит. За свою пенсію купує для центру лише найнеобхідніше – лаки, шпаклівку. Каже, продавчиня крамниці відпускає все з легким серцем, дбайливо прилаштовуючи пакунка позаду візка, щоби не розгубилося дорогою.  
 
– Дуже часто її бачу. Приїжджає завжди сама. Гальмує просто під порогом і кличе, а ми з колегою виходимо і все за списком зносимо. Завжди йдеться про оздоблювальні матеріали. Сильна жінка, бо вже не один рік переймається тим будинком. Але я певна: задумала  таку роботу зробити – доведе її до кінця. Бог їй у поміч! – всміхається пані Лілія, продавчиня  крамниці, що в Скобелці.  

Зараз у будинку холодно – на нові груби треба 15 тисяч гривень. Та ними Жанна не переймається. Інша річ – пандус. Завдяки йому, каже, у садибу тепер запросто можуть заїжджати інші візочники. Над його облаштуванням, пригадує, майстри мудрували не один тиждень. 

Інтер’єр майбутнього центру теж буде особливим. 

– Тут має стояти м’який куточок. Вікна щоб були ось до такого рівня, низенькі. Менше меблів – більше поручнів, полиць, тримачів по стінах. Моя ідея – це простір. Порогів не буде взагалі. Ой, не знаю, коли дам цьому раду? – зітхає жінка.

Оновлений будинок має стати клубом для людей, що мають спільний клопіт. Та про хвороби, попереджає Жанна, у ньому говоритимуть якнайменше. Мета – на рівні психологічному довести інвалідам-візочникам, що життя прекрасне. Дати шанс на реабілітацію і душі, і тіла.     

– Розумієте, я 17 років лежала каменем. Мене надвір виносили два-три рази за літо. І це було свято: трава здавалася такою зеленою, аж смарагдовою, сонце – дуже яскравим, пташки аж заливалися. Таке враження, що я на іншій планеті.  Тим повітрям просто не можна було надихатися... Тому я знаю, що таке безвихідь, брак спілкування, апатія. Нині таких людей багато. Хочеться додати їм оптимізму, віри у власні сили, – каже організаторка центру.

Місцева фельдшерка Марія Борщ знає Жанну з дитинства. Вони – родичі. Жінка дуже шкодує її. Каже, якби не сталева воля, хто знає, чим би закінчився перебіг її хвороби.  

– Росла вона  нормальною дитиною, але потім хвороба неждано-негадано скувала її. І відтоді вона по лікарнях, по санаторіях… Ну і ще одне, що в неї мама рано померла... Жанна – молодець. Тому що не кожна здорова людина може взяти на себе таке навантаження, щоб ремонти в наш час робити. Хто ж їй допомагає? А ніхто! – витирає скупу сльозу Марія Іванівна. 

Нині Жанна знайшла прихисток у  притулку при церкві, а разом з нею – ще десять стареньких. Жінка має окрему кімнату, купу книжок і відвідувачів. Займається репетиторством з англійської та математики. Але головне – підтримує всіх у скрутну хвилину. Старенькі пишаються, що мешкають під одним дахом з таким життєлюбом. Ось тільки її мрію побудувати реабілітаційний центр називають «нездійсненною». Мовляв, як в інвалідному візку оббивати пороги спонсорських кабінетів? 

– Я захоплююся історію цієї жінки, правда. Скоро матиму зустріч з  районним керівництвом, а також сільським головою –  будемо разом шукати шляхи, як допомогти. Справа, яку вона робить, дійсно є благою. Бо в реабілітаційний центр може об’єднати інвалідів-візочників, людей, які мають свої переконання, хлопців-інвалідів АТО. Всяке може бути, життя не стоїть на місці. Але спочатку поїду сама подивлюся, поговорю, – пообіцяла  журналістам  директор департаменту соціального захисту населення Волинської облдержадміністрації Оксана Гобод.

Та поки свою звичну п’ятикілометрівку Жанна Борщ долає самотою. Каже, їде до мрії за будь-якої погоди – бездоріжжям і переметами. Знає: якщо не докладеш зусиль сам, на інших сподіватися годі.



Олександр СТЕРНІЧУК
Фото автора
2017-08-21 03:43:30
Коментарі

Світлана Федонюк

2016-03-20, 18:17:20

Сашко, розчулив ти своїм матеріалом... Дякую за інформацію про сильних духом поряд з нами. (Відповісти)

знову Світлана

2016-03-20, 18:19:44

............їде до мрії за будь-якої погоди – бездоріжжям і переметами. Знає: якщо не докладеш зусиль сам, на інших сподіватися годі. ................ дійсно, кожна людина, яка хворіла чи хворіє, знає це. і, напевно, кожна мріє про повноцінне життя серед людей. (Відповісти)