Слово Волині

Понеділок, 23.10.2017

Всі новини Волині на одному сайті

Ярослава Терлецька-Блек: "Кожен із нас є потенційним носієм царської корони, як і носієм тернового вінка"

Коментувати
0
15:00 09.04.2016
Днями в Луцьку відбувся третій семінар із вальдорфської педагогіки, який організувала ГО «Дванадцять». Дуже глибокі та вражаючі лекції  прочитала на  ньому перекладач, вчитель філософії та релігії Ярослава ТЕРЛЕЦЬКА-БЛЕК (на фото – посередині), яка з 1997 року живе в Німеччині.

Про те, хто ця жінка, яка так припала до душі лучанам, що прагнуть змін для школи, чому гаряче зацікавлена в тому, аби вальдорфська педагогіка була ще й українською, – читайте в цьому інтерв’ю.

– Ярославо, розкажи, як ти прийшла до антропософії?

– Через вальдорфський семінар, на який мене запросили перекладачем. На той час я вивчала німецьку філологію та філософію в Чернівецькому університеті, тож було цікаво повправлятися мови з німцями. Союз нарешті розвалився, і запахло свободою навіть у педагогіці.

– Ось уже 20 років ти чекаєш на українську вальдорфську школу. Що це для тебе?

– Насамперед це мова. Коли я віддаю дитину в німецьку школу, то навчання там провадять німецькою. У Китаї вальдорфські школи китайською, у Франції – французькою, у Грузії – грузинською. Мені було дуже дивно і боляче спостерігати вальдорфський рух в Україні, де фактично все відбувалося і перекладалося російською. Я була таким собі екзотом у цій тусовці. Мені раділи, але на семінарах на українську ніхто не переходив. 

Наприкінці 1990-х американці та шотландці українського походження, почувши, що в Україні розвивається вальдорфський рух, загорілися нам допомагати. Приїхавши до Одеси на семінар, вони були шоковані «всеросійськістю», яка там панувала. Вони не розуміли нічого, бо виросли в діаспорі, але їм казали, що є одна людина з Москви і тому треба говорити російською. Вони того не знесли і поїхали собі далі за океан. І дивуються з нас, певно, й досі. 

Український вальдорф – це, звісно, не зовнішнє: у вишиванці до школи, а кожен день починати з гімну. І це, звісно, не моління на Шевченка, хоча його треба знати, як німці знають Гете і Шиллера. Власне знати, а не абстрактно «шанувати». Для мене це є насамперед внутрішня повага і любов до своєї мови та землі, яка обов’язково буде крокувати поряд із цікавістю і повагою до чужого. Тому у вальдорфській школі вчать кілька іноземних мов, серед яких одна – обов’язково сусідня. У Луцьку такою може бути польська. Це також подорожі своїм краєм з різними проектами, робота на фермах та в садах, похід у гори і пізнання рослин та каменя. А ще це малювати те, що пережив і бачиш, визбирувати сміття, садити ліс, майструвати човна, яким можна буде спускатися по Дністру, спілкуватися з сучасними письменниками, малярами та музикантами, грати на різних, зокрема й народних, інструментах, які  самі виготовив.

Тобто все, що може допомогти малій людині стати зрілим, свідомим і працьовитим членом свого суспільства. Тоді, може, припиниться вічний стогін: «А що я можу?». І буде більше радісних вигуків: «О, проблема! Придумаймо, як її розв’язати». Це стосується і вчителів: вальдорфське в Україні не калька з німецької і не калька з російської. Це вічний пошук, рух і творчий процес. У нас для цього все є, тому мужні – вперед!

– Як учитель філософії та релігії ти неодноразово чуєш закиди , що вальдорф – це якась секта. Як відповідаєш?

– Секта – це завше закритий простір із незмінними законами та догмами, які не підлягають не тільки зрушенням, а й навіть сумнівам. Коли уважно читати Євангеліє, я вже не кажу про грецьких філософів до- і післяхристиянських, як і розумних, думаючих людей просвітницької доби, то можна пізнати багато цікавого про ті “закони”, над якими варто самому замислюватися і робити власні кроки до вивільнення з пут і ярма в голові. Вальдорфська педагогіка є одним із таких навчителів, що допомагає і дитині, і дорослому творчо та вільно, без догм та рамок, підходити до найцікавішого і найважчого проекту –  ЛЮДИНА. Проте з людиною, яка переконана у чортівні всього чужого, непізнаного і незнаного, сперечатися немає змісту. Коли начитані фарисеї та книжники, які, певно, вже всі розуми поїли, спитали Христа, де він живе (в перекладі на нашу буденну мову: а ти хто такий, і звідки взявся, і взагалі, чи є в тебе папірець з печатками та докази, що походиш із роду царя Давида, чи ти радше тесля-бідота з Назарета?), він сказав: «Прийди і подивись!». Не більше і не менше. Отож, у кого є питання, хай іде й дивиться. У кого є тільки відповіді – той пише пасквілі та скарги. Я не осуджую цих людей, бо то від страху, що все рухається і змінюється, від страху, що все може виявитися не таким, як у школі вчителька казали, чи як «усі люди роблять», чи «як Бог приказав». Бо насправді він нічого не приказував. Він, я говорю про найсучасніший прояв Божественного у людстві, про Христа, приніс людині в час скрути дві речі, як крила порятунку з безодні: любов і свободу. Одне не може існувати без другого. Це наш найкоштовніший дар і наші найтяжчі пута. Тому так важливо вчитися цих речей змалку: думати, відчувати і діяти вільно.

– Ти переклала чимало вальдорфської літератури. Що пишеш сама і над яким перекладом працюєш зараз?

– Першим моїм перекладом був «Календар душі» Рудольфа Штайнера. Я ще навчалась в університеті, але навіть моєму професору було цікаве щось таке дивне, як, до речі, і «Філософія свободи». Поштовх перекладати був мотивованим усім згаданим вище. Перекладала вірші та вислови для дітей у школі, бо часто чула, що є тільки російською. Деякі вийшли у збірочці «З ранку до вечора». Віршів назбиралось більше, але також казок, оповідань, есеїв, які писалися і видавалися німецькою мовою. Певно, час себе саму перекладати. Дуже хотілося б перекласти видатного німецького поета-романтика Гельдерліна і ще купу всього. Можливо, з часом. Наразі пишу оповідання для дітей і дорослих про смерть. На стогін, що в нас немає віршів чи казок для школи та садочка сьогодні відповідаю одним словом: дурниця! Ідіть і знайдіть. Це може бути справжня просвітницька місія: розгортати старі й нові книжки, розвивати культуру і мову, яка була б живою і веселою, грайливою і підперченою місцевими смаколиками. Боюсь, що вона в нас стає антикварною, навіть у Львові. Мене, для прикладу, вражають такі речі: у 2012 році тиражем 1000 примірників вийшла  збірка чудових віршів Чеслава Мілоша, які переклали наші найталановитіші сучасні поети, і ці книжечки не розкупили до сьогодні! У країні, де 45 мільйонів населення! Це насправді сумно.

– Твої очікування від вальдорфського семінару в Луцьку справдилися?

– Дуже хотіла побачити це місто, де жило колись і живе нині стільки талановитих людей. Таке враження, що всі рушійні малярки зібралися наразі в Луцьку, і це, звісно, геть не все, що можна сказати. Радію знайомству з новими й відкритими до світу людьми.

– Живучи в Німеччині, ти бачиш, як розвивається вальдорфська педагогіка. Які важливі моменти мають пильнувати ті, хто впроваджує нову ініціативу на Західній Україні?

– Треба вчитися радіти успіхам того, хто поряд з тобою робить вашу спільну справу. Вчитися дивитися на помилки й погрішності іншого з розумінням і радше сміятися разом, ніж вказувати пальцем. І така важлива річ, брак якої часто руйнує ініціативи, особливо в постсовіцьких країнах: готовність брати на себе відповідальність за власні дії і за дії твоїх співдумців та співтворців.

Нам насправді не потрібно одного шефа, цісаря чи керманича. Кожен із нас є потенційним носієм царської корони, як і носієм тернового вінця, тільки тому, що маємо голову. Але, як на круглому столі короля Артура, у кожного героя є свій час надіти ту корону і є своя пригода, за яку він відповідає. Інші в той час моляться за брата в дорозі й знають, що коли він повернеться і розповість, то всі вони стануть багатшими досвідом і міцнішими у братерстві таких різних, але об’єднаних одним духом індивідуальностей.

– Твої побажання читачам? 

– Не бійтеся нічого! 

Юлія МАРУШКО
Фото Ірини КУНИНЕЦЬ
2017-10-23 18:08:09
Коментарі
Çàãðóçêà...