Слово Волині

СПЕЦПРОЕКТ

Історія кохання

Всі новини Волині на одному сайті

Викинув ключі до свого серця

Коментувати
0
11:54 17.01.2016
Вона була просто його студенткою. Нічим не вирізнялася зовнішньо,  неговірка, не звертала на себе увагу поведінкою. І все в його житті йшло б за буденним сценарієм, якби не той її погляд, що наче якусь алергічну реакцію викликав в організмі: зсередини починало трусити, краплі поту рясно вкривали чоло та руки, і він втрачав ланцюжок думок. Це дуже діймало професора, бо як можна читати лекції, коли затинаєшся, розповідаючи про елементарні речі?

Навчальний рік тільки почався, а він з кожною парою дедалі більше втрачав контроль над собою. Його друг, поціновувач жіночої краси і теж професор, лише посміявся: «Якщо дівчина непогана, то чому відвертати долю? Зустрінься з нею, проведи гарно час, але оминай непотрібних поглядів. Ти ж професор!». 

Терпець Оленки, так звали студентку, виявилося ще меншим, аніж у її викладача, тому в позанавчальний час вона зробила так, аби їхня зустріч віч-на-віч була  неминучою. Сказала, що хоче детальніше дізнатися про Модільяні, і наче знайшла ключ до такого неприступного Миколи Івановича. Він із великим захватом та задоволенням розповідав студентці про життя і роботи талановитого італійця. Вона теж вміло та доречно щось зауважувала. 

Після тієї зустрічі допитлива дівчина вже не полишала його думок. Кожне їхнє подальше кавування було зіткане з розмов про світових митців та їхні твори, а головне – про спільне бажання побачити все на власні очі. За цей час Микола Іванович жодного разу не дозволив собі ані найменшого натяку на більшу близькість. Попри те що внутрішньо магнітило до Оленки немилосердно.

Таке з ним було вперше, і він не знав, як правильно поводитися, аби не порушити того чогось тонкого між ними. Крихкого. І дуже обом потрібного. А що скаже спільнота? Вона ж молодша на тринадцять років! Часом Микола Іванович вважав, що для Оленки це лише гра, і перемозі  вона радітиме недовго.  Боявся програти. А можливо, навпаки – боявся виграти цей трофей, бо не знав, як повестися з ним далі. 

Боявся, думав, міркував, уникав з нею зустрічей, допоки одного дня Оленка не з’явилася на парах, і наступного теж. Почав телефонувати на домашній (мобільного вона не мала, оскільки претензійно вважала себе людиною не з цієї інформаційної епохи), але ніхто не відповідав. Знайшов її лист на електронці: вона з сім’єю переїхала до іншого міста, бо «так було потрібно». Залишила нову адресу та номер телефону. А ще висловила сподівання, що їхнє спілкування через це не постраждає. 
«Що не стається, то до кращого», – подумав тоді. І не подзвонив, не відписав.

Намагався не думати.  Зустрічав інших жінок, але всіх їх порівнював з нею. Ніхто так не міг підтримати розмову про те, що йому здавалося найціннішим. Ніхто не здатний був так нескінченно довго вислуховувати його академічні доповіді про Гогена, Поллока чи Фріду. Ніхто не дивився на нього ЇЇ ПОГЛЯДОМ. 

Відтоді головною тезою його лекцій стали слова: «Спробуйте не втратити у житті три речі – справжніх людей, цінні миті та спільні мрії».  

Тетяна БОНДАРУК
2017-08-21 03:39:12
Коментарі