Слово Волині

СПЕЦПРОЕКТ

Історія кохання

Всі новини Волині на одному сайті

Купила чоловіка…

Коментувати
0
12:51 10.03.2016
Катерина сиділа за святковим столом навпроти Івана. Той сором’язливо ховав від присутніх великі долоні, що навічно ввібрали в себе виробничий пил. Скупий на слово, зніяковілий, нерішучий – повна протилежність своїй дружині Жанні, яка весь вечір веселила компанію анекдотами, співала і витанцьовувала з бригадиром Марком. Люди казали, що в них роман. А хіба можна тим людям вірити? Вони бозна-що навигадують. Он і про неї злі язики на селі плещуть різні нісенітниці, а все через те, що самотня, без чоловіка живе.

…Катя вийшла заміж у вісімнадцять. Поїхала до міста вчитись, зустріла там хлопця, покохала, побралися… Любов, як сонячний зайчик, світить, якщо є сонце, тобто якщо почуття чисте, безкорисливе. Коли Катя відчула, що кохання згасло, розвіялось холодним попелом, залишила чоловіка. Пішла жити на іншу, знову чужу квартиру. Пізнала сповна, що таке самій із дитиною на руках зводити кінці з кінцями. Співробітниці, чоловіки яких займалися комерційними поїздками, або мали «спонсорів», мало не щодня вихвалялись обновками: кофтою, чобітками, модною спідницею чи сумочкою. Катя латала старенькі речі, доношувала придбані до заміжжя туфлі та сукні. Життя ставало дедалі нестерпно важчим. І тут голубкою прилетів лист від матері. Вона писала: «Їдь, Катрусю, додому. Тут є своя хата. Не тулися по чужих кутках із дитиною. В селі якось проживеш. Я вже старенька, хочу перед смертю знати, що ти маєш  власний дах над головою». 

Катя приїхала. Вона дбайливо доглядала матір, яка добре натрудилася на цьому світі, набідувалась і невдовзі на її руках відійшла у Вічність. Добре, що є город, сад, своя вода в колодязі, за яку не треба платити гроші. В хліві – коза, поросятко, десяток курей. От тільки ночами смуток огортав її жіночу душу, здавалося, що життя зупинилось. У селі її ровесниці давно вже заміжні. Немає до кого в гості піти, поговорити. Єдина втіха – донечка, котра дуже раділа сільському привіллю. 

– Страшно залишатися самотньою, – зізналась якось Катя своїй колишній однокласниці, сільській фельдшерці Зої. А та в одвіт: «Не сумуй, ще знайдеться твоє щастя. Приходь краще до нас на вечірку – в мого чоловіка Андрія день народження. Розважишся, з людьми поспілкуєшся».

Прийшла… Пробувала співати і навіть сміялася, однак усе виразніше ловила на собі ревні погляди жіночої частини компанії. Почувалася чужою, зайвою. «Всі живуть своїми сім’ями, а мені, мабуть, на роду написано жити з одним крилом. Та й чоловіки перевелись. Ось хоча б і цей Іван – ні риба ні м’ясо. Не обділив його Бог зростом, силою. Он і кучері калачиком в’ються, і очі має голубі… Зате характер – хоч ноги витирай. Ще з шкільних років його знала. Кажуть, що виконує вдома всю чоловічу й жіночу роботу. Дружина за ніщо має, рідна дочка зневажає. Одне слово –  безхарактерний» – ось так роздумуючи, вона раз у раз поглядала на Івана. І раптом несподівано для себе прочитала в глибині його очей невимовну тугу, що була співзвучна її душевному стану. Жіноче серце мимоволі охопила тепла хвиля незрозумілого, бентежного співчуття. Катя на мить відвела очі від Івана, і її погляд відразу ж перетнувся з глузливим поглядом Жанни, яка, хитро примружившись, вигукнула:

– А ви знаєте, кумоньки, я свого Івана можу за кілька літрів горілки продати!   
За столом запанувало пожвавлення, прошелестів сміх. «Кому потрібний твій Іван? Ми не знаємо, як своїх чоловіків спекатись», – жартували жінки у відповідь на не знану досі пропозицію продажу. 

Іван від цих слів зіщулився, якось по-дитячому беззахисно поглянув на Катю.
– Декому, я бачу, дуже треба, – виразно зупинивши погляд на суперниці, відказала Жанна. Присутні зареготали, нахабно-демонстративно озираючись на Катерину. Та схопилася з місця, хотіла було відбутися жартом, але обличчя спалахнуло полум’ям, від якого виступила сльозинка. А тут ще й ці очі Івана, що враз засяяли синім вогником…

Незчулась, як під дружній регіт вискочила на вулицю. І вже у своєму дворі, притулившись щокою до обліпленого снігом стовбура груші, відчула на серці біль від образи: «Як же це я допустила? Що зі мною сталося сьогодні?» І тут їй згадались Іванові дивні очі, а слідом і думка народилася, шалена, зухвала. Тихесенько відчинила хатні двері, пройшла до комірки. Навпомацки відшукала на полиці бутель горілки, що залишився після похорону матері та й сховала його під полу шубки.
Рипів під ногами сніг, серце калатало, перехоплювало подих. Коли наблизилась до будинку, з якого долинали веселі голоси підпилої компанії, Катя на хвильку зупинилась у нерішучості, однак невидима сила додала їй сили йти вперед. Різко прочинила двері і, не обтрусивши з ніг снігу, ввійшла до кімнати. Від хвилювання та швидкої ходи обличчя в неї було рожевим, чорні очі сяяли зіроньками, з-під хустини вибилося пишне темне волосся. 

Гості від несподіванки завмерли. Катерина, вийнявши з-під поли банку горілки, промовила: «Мій Іван буде!» Потім урочисто поставила гостинець на стіл. Жанна зареготала, пронизавши Катерину зневажливим поглядом: 

– Ой, бабоньки, мій мужик, виявляється, ще має попит. Усе, Іване, йди – я тебе продала! – голосно сміялася сп’яніла молодиця.

– Ходи, Іванку! – рішуче покликала Катя Івана. Компанія гигикнула, а Іван, в очах якого заіскрились веселі сині жаринки, несподівано для всіх підвівся з-за столу.

Катерина відчувала внутрішнє задоволення: вона достойно відповіла на виклик викликом, тож спокійно попрямувала додому. Піднявшись на ганок, зупинилась – по вулиці хтось важко загупав чобітьми, і перед її хвірткою виросла висока постать. Катерина хотіла було сховатись у хату, але ноги приросли до підлоги. А Іван уже от стояв перед нею, великий, покірний. І раптом тихесенько засміявся, та так щиро і привітно, що їй самій стало весело й радісно на серці. За мить вони обоє, наче діти, сміялися з застільної пригоди. 

Того пізнього вечора Іван додому не пішов, не послухався Катерини. Впертий. Вони довго розмовляли. Й Іван відкрив їй свою душу, чисту і безхитрісну. Зізнався, що ще в школі на неї задивлявся, бо кохав. 

Спати Івана поклала на тапчані в кімнаті, а сама в спальні не зімкнула очей, усе тривожилась, що ж то тепер буде? Вдосвіта він схопився на ноги: «Мені треба везти трактором худобу на м’ясокомбінат». Загорнула йому шматок сала, окраєць хліба. Взяв цей нехитрий наїдок та й подався. Через півгодини, коли Катерина задрімала, до хати влетіла Жанна з криком: «Де Іван? Немає!?» Не повірила, оглянула всі кімнати, навіть до льоху в комірці заглянула. Пішла… Катерина подумала: «Все, кінець цій дивній історії». 

Та виявилось – ні. Ввечері Іван повернувся з роботи до неї. Він повагом мив руки, а вона любувалась його міцною статурою. Годувала купленого чоловіка гарячим борщем. Влила йому склянку настоянки – намерзся ж. Іван поїв, подякував та й приліг на тапчані під грубкою. Вони тихо розмовляли. 

Катерина тішилася його розважливою, мудрою мовою. Відчула, що поряд із ним їй надійно та затишно. «Яка ж добра, гарна і розумна людина цей Іван. Такий сильний, а мухи не зобидить». 

Її думки перервав стукіт у вікно. 

– Відчиняй, негіднице! Бач, пригрілась біля чужого чоловіка! – почувся верескливий жіночий голос. Катерина вийшла в сіни, відімкнула двері. До хати увірвалась Жанна. Вона хутко поставила на стілець трилітрову банку і мовила: «Візьми свою горілку… Жартів не розумієш…» 

– Я не п’ю, – спокійно відказала Катерина. Жанна кинулася на неї з кулаками, але поміж жінок виросла постать Івана.

– Ходімо додому, Йване, – змією прошипіла Жанна. І додала: – Худобу порати час, грубку розтопити треба…

– Залиш нас, – сказав твердо чоловік. – Я – вдома.

Жанна не впізнала свого Івана. Він стояв непохитний, наче скеля, чужий, мужній, незнаний. В його очах замість колишньої покірної байдужості світився незнайомий вогник рішучості. Жанна побігла геть… Вона приходила ще кілька разів, щоб люди не бачили, серед ночі, ганила і Катерину, й Івана – не допомогло. «Я прощав тобі, Жанно, стосунки з Марком, прости і ти мені мою любов», – розчула Катерина за дверима такі бажані їй серцю Іванові слова.  

Цікавий люд удень заглядав до Катерининого обійстя, перешіптувався. А Йван не ховався – у куфайці та валянках залюбки порався по господарству, з натхненням рубав дрова, лагодив паркан. Знайшов на горищі плетену з лози колиску, в якій Катю маленькою гойдала матуся, та й поставив у сінях. «Мо, ще пригодиться», – сказав Іван, поцілувавши Катю в носик. Жінка зашарілася… 

Катерина залюбки готувала Іванові обід, щодня з нетерпінням чекала його з роботи. А він, наче хлопчисько, біг на кожен її поклик, готовий виконати будь-яку забаганку любої йому жінки. З донечкою Катерини Іван також швидко знайшов спільну мову. За ці кілька місяців вона переконалась, що чоловік, якого доля неймовірним чином послала до її обійстя, дарований їй самим Богом. І вже невдовзі полюбила його всім своїм згорьованим, знедоленим серцем, твердо знаючи, що такого Іванка, як у неї, більше на світі немає.

Петро ГОРЩАРУК 
2017-06-23 03:00:54
Коментарі