Слово Волині

Понеділок, 18.12.2017

Всі новини Волині на одному сайті

Оборона Донецького аеропорту: і останній ставав першим, а перший – останнім

Коментувати
1
10:35 10.04.2016
Медаль «За оборону Донецького аеропорту» ратнівчанину Ігорю ГУЛЮ вручили його бойові побратими – «кіборги» Іван ГАЛЕНДА із Заболоття та Василь МЕЛЬНИЧУК із Заліс, а також волонтери, учасники Поліської громадської організації «Громада».

Сьогодення Ігоря Гуля – це завершення тривалого курсу лікування, реабілітація та робота інженером-механіком у ПрАТ «Ратнівське РТП». Позаду –  гарячі точки  АТО,  пекло Донецького аеропорту, поранення, вихід з оточення мінними полями, госпіталі Селідова, Дніпра, Вінниці, Львова, Луцька…

Тоді, коли почалася війна,  Ігор був на заробітках у Москві.  Приїхав додому – і відразу ж у військкомат. Через два дні він уже навчався у складі  80-ї окремої аеромобільної бригади. З товаришами пройшов Піски, Водяне, Авдіївку, Тоненьке, а далі... Якби не Божа поміч, каже боєць, серед живих нікого не залишилося б.

– Ігоре, що керувало тобою, коли ти вирішив добровільно піти служити до Збройних сил України?

– Обов’язок перед державою, перед своїми синами.  Я твердо знав, що країну треба боронити, добре усвідомлював: якщо їх не зупинити там, вони будуть і тут, де мій дім, моя сім’я, мої друзі та рідні. Ніколи не думав, що доведеться захищати Донецький аеропорт. Там всі хлопці були сильними, вольовими, відважними –  героями! У тому пеклі, в якому  нас покинули, ми стояли до останнього. Кому той термінал був потрібен? Злітна смуга – підірвана. Хіба для піару. А стільки хлопців полягло!?  Останні чотири дні там було просто місиво.  Ніхто не сподівався, що звідти вийде. Я сам уже подумки попрощався з сім’єю.  Це тільки на те Божа воля була, щоб вижили. Капітальну стіну нового терміналу зруйнували танками ще в перші  дні, коли ми прийшли на ротацію, яка стала останньою. Ворог, зруйнувавши стіну,  проник на четвертий поверх терміналу, а звідти – на третій. Перший також був їхнім. А ми – на другому поверсі, між двома вогнями…

– Як довго ви тримались?

– Уже й не пам’ятаю, скільки часу... Напевно, тижнів зо два. Спочатку мали зброю, снаряди. А як стали з усіх боків лізти ті чеченці, сепари, в один куточок нас затисли. Якщо де знайдемо черствий пряник чи замерзлі консерви, відразу з’їдали. І це могло статися раз на три доби. Воду, як була можливість, гріли паяльними лампами, відтак замерзлу смоктали, гризли. Ставили блокпости, на яких хлопців треба було змінювати.  Ходили, як зомбі. Якщо годину поспиш на добу, коли довкола стріляють і вибухи, то добре.  А ще ж зима... Ноги мерзнуть, все мокре, сире. Як згадаю, то здається, що це був довгий і жахливий сон. 

– А що в тій ситуації було найважчим?

– Особливо важкими були чотири останні дні… Терористи,  зрозумівши, що українських солдатів з аеропорту не виб’ють,  труїли нас навіть газом. А потім був перший вибух 19 січня. Він прогримів серед терміналу метрів за 30–35 від нас. Тоді ніхто не загинув, але й жодної стіни не залишилося. За два дні –  другий. Усі верещать, крові море, кругом руки й ноги валяються. Страх, що це було...  Вибралися з-під уламків, і хто міг стріляти, зайняв оборону. Я дістав поранення в голову. Добре, що в шоломі був, бо часом знімав його. Тоді як бронежилет, здавалося, приріс до тіла. Лікар ще витяг мені осколки з голови, забинтував, а сам загинув.  Ми вже добре розуміли, що залишатися на місці означає смерть, тому вирішили виходити. Спочатку пішло двоє, через трохи часу – чотирнадцять, з якими і я, а потім ще двоє…

– Казали, що саме ти, Ігорю,  вивів своїх побратимів з терміналу.  Якою була дорога до своїх?

– У терміналі залишилися важкопоранені, ті, які сподівалися на евакуацію, і ті, які злякалися й пізніше здалися в полон. А ми вирішили йти, хоч і не знали куди. Лише приблизно орієнтувалися, в якому напрямку наші війська.  Ніч темна, туман, мряка, і лише в моїх руках – один тепловізор.  Чого вартувало пройти хоча б злітну смугу, яку прострілювали два «Утьоси»! Якщо куля калібру 12,7 поцілює в людину, то просто розриває її навпіл. 

Спершу ми повзли, але це займало багато часу. Вирахували, що «Утьоси» стріляють із певним інтервалом, і почали рухатися перебіжками по троє. А потім мінні поля: вороже і наше.  Ми дивом, рухаючись один за одним, їх пройшли. Перший ризикував найбільше. Через  метрів двадцять він ставав у хвіст колони, відтак уже другий ішов першим. Здавалося, ніби хтось розмінував ці поля перед нами.  Крім того, нас могли ще й свої  розстріляти,  бо не знали, що це саме ми – жодного зв’язку ж не було. Командири, коли нас побачили, не могли повірити своїм очам:  вони вже  нас поховали. Ті, хто вибрався з терміналу, йшли, повзли, падали, втрачали від голоду й ран свідомість.  Але дісталися – чорні, зболені, в крові. Коли відмились, самі себе не впізнавали. Якби не Божий захист, ті мінні поля ми б не пройшли. 

Валентина БОРЗОВЕЦЬ,
Ратнівський район
2017-12-18 18:21:41
Коментарі

Фортеця.

2016-04-30, 15:42:34

Я чув,що бійців надихав приклад оборонців ,які захищали Брестськуї фортецю у 1941 році. (Відповісти)

Çàãðóçêà...