Слово Волині

Субота, 21.10.2017

Всі новини Волині на одному сайті

Волинянка, яка знає смак паски на сльозах, пише вірші

Коментувати
0
11:30 23.04.2016
Її першу і поки єдину книжечку поезій «Одинока незабудка», що вийшла 2008 року у видавничому відділі газети «Вісник і К», який і профінансував цей проект, зачитують до дірок, бо вірші авторки настільки прості та доступні, що майже кожен знаходить у них крихту свого життя. Були б кошти, Наталія Лабнюк із Личин видала б ще декілька, адже впродовж останніх років написано немало, але на зарплату сільського бібліотекаря, до того ж неповну, не розженешся. А йдеться у віршах про непросту жіночу долю, про красу рідного краю, про тугу за ним, бо десять років довелося провести в Росії, і, звичайно ж, про кохання. Та й у самої авторки доля не на один роман…

Їй не було й року, коли залишилася на руках у бабусі: батько, ресторанний музикант, пішов своєю стежкою в один бік, мати подалася в інший. Бабуся як могла ростила внучку. Орендували невеличку хатину в селі, аж поки її не виставили на продаж. Вдень бабуся працювала медсестрою в Милецькому будинку-інтернаті для людей похилого віку, а по ночах вишивала рушники чужим людям, щоб заробити не зайву копійку. Пізніша Наталка виллє свій біль за найріднішою у світі людиною на папері й розповість про ті рушники, кроплені сльозами. А коли родина залишилася без житла просто неба, лиха доля погнала дівчину в заміжжя, яке нічим добрим, окрім народження трьох дітей, не закінчилося.

Місила паску на сльозах,
Біль серця виливавсь у вірші,
А у садках буяли вишні,
Туман котивсь, як сивий птах.
( «Місила паску на сльозах») 

– Роки минали, – розповідає Наталія Йосипівна. – І раптом отримую лист із Росії. Від матері. Мовляв, хоче загладити свою провину, кличе до себе, обіцяє любов і підтримку. Повірила. Поїхала. Але потрапила в ще більше пекло, де пиятика та кримінал стали звичною справою. Довкола безвихідь і злидні. Довелося тягнути на собі не лише власних чотирьох діток, а й матір та її нову родину. А тут ще паспорт пропав. Жили з того, що збирали і продавали гриби та ягоди, шукали якісь інші випадкові заробітки.  Вистачило мене тільки на декілька років. 

Не хочу я, не хочу жити.
Стомилась вже свій хрест носити.
Піду назавжди з цього світу…
А як же діти? Як же діти?
( «Розмова із собою»)

На допомогу прийшли журналісти  міської газети у Коврові Володимирської області, куди у відчаї прийшла Наталка. Допомогли з роботою, житлом. І оселилася жінка з дітьми в місті. У хвилини, коли відчай розривав серце, коли безвихідь штовхала до прірви мороку, рятували вірші, що разом зі сльозами лягали на чистий аркуш паперу. «Додому!» – ця думка не відступала від жінки ні на мить, вона заповнювала все її єство. Без неї вона б померла. Десь далеко маленькою свічечкою зоріла надія на повернення.

Летять туди лелеки з далини.
І берег незабудками рясніє…
Я так люблю ці українські сни,
Вони мене рятують тут, в Росії.
(«Українські сни»)

Проживши в чужій країні вісім років без паспорта, прописки та громадянства, Наталія Лабнюк згодом повернулася в Україну. Оселилась у благенькій хатині в Личинах. Дарма  що бідно, зате вдома, все своє, рідне та близьке. А ген за річкою – село, де народилася і прожила, де сяє куполами Милецький монастир. Здається, не було тих років, які вона працювала там, коли в його стінах був будинок-інтернат для людей похилого віку, коли народжувала дітей і намагалась бути щасливою. Знайшлася й справа до душі, шкода, що колись через безгрошів’я так і не вдалося закінчити університет. Усе могло б скластися в її житті зовсім по-іншому, якби… Але життя умовного часу не має.

Нині бібліотекар Наталія Лабнюк, закохана в українське слово, навчає любити книгу і дітей, і дорослих, захоплюється виготовленням ляльок-мотанок і пише нові вірші. Але як людина, що багато пережила, не може пройти осторонь чужого горя. Одного дня вона забила на сполох: повернувся хлопець з АТО, у відчаї ладен вкоротити собі віку. Де просити помочі? Хоч було й непросто, але відшукала людей, ладних допомогти. А хіба ж може вчинити по-іншому жінка, що знає, як гірчить паска, замішана на сльозах? 

Наталія ЛЕГКА,
Камінь-Каширський район.
Фото автора
2017-10-21 20:57:42
Коментарі
Çàãðóçêà...