Слово Волині

СПЕЦПРОЕКТ

Проба пера

Всі новини Волині на одному сайті

Перед Великоднем

Коментувати
0
09:42 01.05.2016
Назарчик повернувся зі школи одразу після обіду. На групу продовженого дня його не пускала мати, мовляв, справ у неї по самісіньке горло, Пасха не за горами, а з малою Настунею сидіти нікому, тож доведеться йому. Та хіба він коли відмовлявся? Хіба був у нього час поганяти на вигоні з хлопцями м’яча? На кухні за столом, заставленим пляшками, сиділа мати  з тіткою Любою. У хаті, як завжди, безлад.

– Претензії вони висловлюють до мене, мовляв, я погана мати, якщо не виправлюсь – дітей заберуть. А ти будь розумною з двома спиногризами, ще й без роботи! – почув розмову між жінками. Знову мама жаліється на життя.

Тихесенько прошмигнув у дитячу. Там старими ляльками, здарованими сусідами, гралася сестричка. Поклав портфель, переодягнувся.

– Ти щось їла сьогодні? – погладив Настю по білявій голівці.

– Картоплю в лушпинні, – відповіла дівчинка, замотуючи ляльку в «пелюшки». 

– А я в школі пообідав, – присів біля сестрички навшпиньки. – Ходімо до баби Каті.

– Мама сваритиме.

– Не сваритиме. Їй не до нас, тому й не почує, як втечемо, і шукати не буде.

Дітлахи вислизнули з остогидлої хати, до якої не хотілося повертатися. Поки був живим батько, Зінаїда трималася за нього, як потопельник за соломинку, а як Степана не стало, зовсім пустилася берега. Одна надія на бабу Катю: обігріє, нагодує, пригорне. Жаль лишень, що дуже старенька, та й пенсія мізерна, їй дітей не віддадуть, а то б забрала до себе.

– Мої соколоньки ріднесенькі! – зраділа, коли побачила на стежці онуків. – Мама знову п’яна, – здогадалася. – Пересидіть у мене, а то знов «виховувати» почне. Як засне, повернетеся, а ні, то й переночуєте. Видить Бог, заберуть вас у неї, заберуть... Кажуть, у сільській раді вже й документи готують… – скрушно похитала головою.

– Бабусю, в мене до вас одне прохання є, – Назарчик обняв маленьку сестричку за плечі. – Я завтра на екскурсію їду, пригляньте за Настею. Боюся залишати на цілий день на матір.

– Добре, хлопчику мій золотенький, добре. Мені б хто з два десятки літ з плечей скинув, я б… – і заплакала.

Наступного ранку виряджала хлопця на екскурсію в місто баба Катя. Зінаїда лише очі протирала, як від школи вже від’їжджав автобус із дітьми, показавши хвоста. Назарчик вткнувся носиком у величезне вікно в надії не прогавити нічого цікавого в дорозі. У нього в кишені лежала нова десятигривнева купюра, яку дала бабуся на морозиво. Ніколи в руках не було більших грошей, тому почувався справжнім багатієм. 

У місті хлопчик із захватом роздивлявся в музеї всі експонати, а потім екскурсантам показали сучасний ліцей. От би Назарові в такому навчатися! У хлопця ще б кращі оцінки були, хоч і в сільській школі він не пасе задніх. Скільки там дітей, комп’ютерів, який спортзал – аж у голові запаморочилося.  

Наостанок усі пішли в парк. Діти купували морозиво, цукерки, лимонад. А Назар усе стискав маленькою долонькою десятигривневу, що приємно шелестіла, і не насмілювався витратити її на солодощі. Кожен раз, коли намагався вийняти гроші з кишені, згадував Настуню. Як вона там? Чи поснідала? Чи поспала вдень? Чи розказала їй казочку баба Катя, в якої роботи повен двір, а вона змушена дівчинку глядіти, бо неподалік, через дорогу, сусідський ставок – до біди лише кілька кроків.

«Він тут буде морозивом ласувати, а Настя?» – важко зітхав.

Стомлені, але задоволені, усміхнені поверталися діти додому. Коли автобус зупинився біля школи, Назарчик стрілою полетів до обійстя баби Каті. Настуня сиділа на гірці піску і пересипала його з однієї посудини в іншу. Неподалік поралася старенька.

– Хлопчику мій дорогесенький, приїхав! Розповідай, де були, що бачили.

Малий без зупину розповідав про мандрівку. Його переповнювали нові емоції, що виливалися у щирий, сповнений радості сміх. Таким щасливим він ніколи ще не почувався.

– А на що витратив кишенькові гроші? – наостанок запитала баба Катя.

– Я, я… – запнувся на півслові. – Ви тільки не сваріть… – вийняв із кишені банкноту і простягнув бабусі. – Ось… За тиждень – Великдень, краще на них щось сестрі куплю.

Баба Катя обняла онуків, притулила до себе, тамуючи біля серця надривне ридання.

Як її душа плакала, голосила – бачив один Господь, але виказати свій біль і розпуку вже не мала сили. Та й не хотіла, щоб це бачили діти, які стали сенсом її життя, що, ніби сонце, вже сідало за обрій. 

Наталія ЛЕГКА
2017-10-17 12:33:24
Коментарі
Çàãðóçêà...