Слово Волині

Понеділок, 21.08.2017

Всі новини Волині на одному сайті

Чи підлягає пам'ятник Степану Бойку у Луцьку декомунізації?

Коментувати
0
13:42 29.03.2016

У Луцьку давно немає пам’ятників Леніну, тож у рамках декомунізації в місті вирішили взятися за всіх, хто у своїй біографії має хоч щось комуністичне. На черзі – пам’ятник Степану Бойку, що в самісінькому центрі Луцька.

Чи все так однозначно в цій історії та чи був Бойко комуністом у звичному розумінні цього слова, ми вирішили поцікавитись у кандидата історичних наук Олександра ОМЕЛЬКОВЦЯ.

— Аналіз діяльності Степана Бойка дає підстави стверджувати, що антиукраїнською вона не була, та й самого діяча важко назвати симпатиком сталінізму чи носієм тоталітарної ідеології, — стверджує луцький історик. —  Як і переважна більшість його соратників з КПЗУ в ті роки, «товариш Степ» був  прихильником націонал-комунізму — течії, в якій національні інтереси українського народу поєднувалися з ідеями класової боротьби. Починав Бойко з громадсько-просвітницької та педагогічної діяльності в рідному селі Потуржин, що на Холмщині. Оскільки польська влада прохолодно ставилася до відкриття українських шкіл, Бойко навчав селянських дітей ледве не підпільно. Заручившись підтримкою місцевої молоді, створив гурток, який згодом переріс у революційну організацію. Захист інтересів земляків-трударів не обійшовся без сутичок із польською владою — тоді його вперше заарештували, однак він зумів утекти з-під варти. Через деякий час, вочевидь за підробленими документами, він працює писарем у Грубешівській команді поповнень (польський аналог військкоматів), веде агітаційну роботу серед військових, допомагає українцям-рекрутам уникнути служби в лавах чужої армії. Паралельно створює нові революційні осередки.

Далі зрада, арешт, чотири роки в’язниці... Після звільнення в 1929 році Степан Бойко був секретарем Станіславського, Львівського, Холмського та Волинського окружних комітетів КПЗУ, організовував страйки та демонстрації. У листопаді 1930-го польська поліція завдяки ретельно спланованій роботі провокаторів заарештовує 175 членів КПЗУ, серед них і Бойка. 19 листопада 1930 року він гине на допиті в луцькій поліцейській тюрмі, не витримавши тортур, факт яких польська поліція всіляко заперечуватиме, стверджуючи, буцімто Бойко втонув у річці Стир під час спроби втекти.

— Чи можна порівняти КПЗУ з більш відомими для нас комуністичними партіями?

— У Комуністичній партії Західної України не боялися критикувати політику Сталіна, а коли дізналися про перші репресії, то засудили їх. У 1927 році Генеральний секретар ЦК КП(б)У Каганович  звинуватив керівництво КПЗУ в зраді та «національному ухилі». У відповідь на це західноукраїнські комуністи розкололися на патріотичну більшість на чолі з Йосипом Кріликом («Васильківим») та Романом Кузьмою («Турянським») і прокремлівську меншість.  18 лютого 1928 року група «васильківців» була виключена зі складу Комінтерну. З боку сталінської влади це означало фактичне оголошення незгодних «поза законом». Цікаво, що в роки, коли жив та боровся Бойко, КПЗУ не перебувала у конфронтації з українським націоналістичним підпіллям УВО—ОУН, а навпаки — діяла спільно. У лавах КПЗУ тоді переважали колишні члени Української соціал-демократичної партії, було чимало недавніх вояків армії УНР, Української галицької армії та січових стрільців (старшинами двох останніх збройних формувань були очільники КПЗУ Мирон Заячківський («Косар»), Григорій Іваненко («Бараба»), Роман Кузьма («Турянський»). Члени КПЗУ та ОУН поряд з агітаційною літературою поширювали українські підручники, твори класиків та сучасників української літератури, часто входили разом до осередків товариства «Просвіта». Бойові групи КПЗУ переймали досвід УВО, а у 1930 році приєднувались до антипольської саботажної акції ОУН. У липні 1932-го керівник КПЗУ Заячківський виступив зі статтею, в якій наголошував на вірі бійців УВО—ОУН в її «протиокупаційне вістря», «які хочуть і фактично борються за національне визволення українського народу з-під польської окупації». У 1933 році очільників КПЗУ Заячківського та Іваненка було викликано до СРСР, де їх репресовано у справі «Української військової організації».

— Що було далі з партією?

Сталін потурбувався прислати КПЗУ нових, «перевірених» керманичів, однак у відповідь на це партію залишає майже половина членів. Нове керівництво запровадило порядки тоталітарного типу. Не допускалося жодного інакодумства, всі незгодні та відщепенці отримували тавро «соціал-фашистів». Так само називали й представників націоналістичних організацій, відносини з якими відчутно погіршились. Проте можна з упевненістю стверджувати, що й після «чисток» у лавах КПЗУ залишилося чимало щирих патріотів України, які приховували свої справжні переконання. Втім, навіть показна лояльність нових очільників КПЗУ до сталінської влади не врятувала партії від нової опали. У 1938 році Комінтерн заборонив діяльність КПЗУ під приводом розмноження в її лавах «фашистської агентури». А після «визволення» радянськими військами Західної України у вересні 1939-го члени КПЗУ опинилися в застінках НКВС разом із членами ОУН, просвітянами та сотнями інших патріотів, а потім були виселені на Сибір, кинуті в сталінські концтабори, розстріляні в тюрмах Волині та Галичини.

— Чи підтримували члени КПЗУ націоналістичний рух пізніше?

— Не варто виключати можливість того, що в роки Другої світової дехто з них воював у загонах червоних партизанів, але достеменно відомо про неабияку підтримку активістами КПЗУ національного руху опору ОУН-УПА. Вступ до лав українського націоналістичного підпілля багатьох прихильників соціально-визвольних ідей та лівих партій став однією з причин відходження ОУН від старої тоталітарної ідеології в стилі 1930-х років, що сприяло збільшенню підтримки з боку трудящих українців. Варто зазначити, що розробником проекту Української Самостійної Соборної Держави був недавній член КПЗУ Михайло Степаняк. Взагалі чимало повстанців розділяли ліві націоналістичні погляди, серед них чільний ідеолог ОУН-УПА Петро Федун («Полтава»).

— Чому ж тоді радянська влада вирішила встановити пам’ятник Степану Бойку у Луцьку?

— Встановлення пам’ятника Степану Бойку в 1969 році було приурочене до 30-річчя приєднання Західної України до складу УРСР. Радянська влада вбачала потребу в «призначенні» для Західної України місцевих героїв. Зважаючи на те, що більшість членів КПЗУ «радянські визволителі» розстріляли як «ворогів народу», кандидатура закатованого польською поліцією Бойка виявилася найзручнішою. Історія не терпить «якби», але уявімо, що Степан Бойко не загинув на допитах, а отримав натомість чималий термін у польському концтаборі Береза-Картузька. Відтак його могли б убити органи НКВС у 1939—1941 роках, і нині ми вшановували б його поряд із рештою жертв сталінського терору. Хіба провина Бойка лише в тому, що він став жертвою польського репресивного апарату, а не радянського? Також тим, хто сьогодні закидає Бойку «підрив незалежного існування польської республіки», варто пам’ятати, що під це звинувачення потрапляють не  тільки активісти КПЗУ, а й представники українського націоналістичного підпілля, які також боролися проти польської політики осадництва, «пацифікації» та полонізації західноукраїнських земель.

— Чому тоді зараз ведуться розмови про знесення пам’ятника?  Невже проблема в нашій необізнаності?

— Проблема в політичній заангажованості та однобокості українських істориків, особливо в часи, коли історію беруться писати політики, далекі від розуміння сутності будь-яких ідеологій. Беручись за декомунізацію, треба боротися передусім не з самою ідеєю, а з її викривленими леніно-сталінськими проявами та сучасними послідовниками, теж далекими від першопочаткових ідеалів комунізму.

                                                                                    Розмовляла Віталія Сахнік

2017-08-21 03:39:49
Коментарі